Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Втекти від власного чоловіка, хай тільки й на одну ніч, було для Лів тією ще авантюрою. Що зробить Андре завтра зранку? Замкне її в підвалі й більше ніколи звідти не випускатиме? Чи змусить ходити в чорній паранджі все подальше нескінченно довге вампірське життя? Ні і ні, звісно ж ні. Хоча б тому, що в їхній віллі на узбережжі Середземного моря немає підвалу. Та й краса дружини — один із інструментів, завдяки яким Андре з такою легкістю досягає своїх бізнес-цілей. В будь-якому разі, Лів мала ризикнути. Чоловік би нізащо не відпустив її на зустріч із братом-вигнанцем. А вона прагнула побачити Артура, чого б це їй не вартувало. 

Лів супроводжувала поглядом рух стрілки по циферблату. Шість хвилин до півночі. Триста шістдесят секунд. Триста шістдесят маленьких, ледь помітних переміщень стрілки. Вона чекала спокійно, не проявляючи будь-яких ознак нетерпіння. Відірвавши погляд від циферблату, підійшла до вікна і глянула на небо. Там вже сяяла у всій повноті своєї форми королева ночі. Лів посміхнулася куточками губ, вітаючи її. Потім знову подивилась на годинник. Залишалося менше трьох хвилин.

Вампірка попрямувала в протилежну частину кімнати до величезного дзеркала в темній срібній рамі. Як і все в цьому будинку, воно було залишком колишньої розкоші маєтку роду Воранор. Зустрівшись поглядом зі своїм відображенням, знову посміхнулася, цього разу ширше і природніше. Відкинула рукою на спину важкі пасма каштанових волосся і придивилася уважніше до свого обличчя. Завдяки місячному світлу, воно здавалося ще більш блідим, ніж зазвичай. Темно-фіолетова сукню обтікала струнку фігуру і спускалася легкими хвилями трохи нижче колін. Тканина дарувала приємну прохолоду в занадто нагрітій за день кімнаті. Будинок бабусі був старим, кам’яним, в ньому давно ніхто не жив, тож ніяких кондиціонерів та й взагалі електрики не мав. Лів залишалося тільки ловити свіжі потоки нічного повітря з відчиненого вікна та радіти такому вдалому вибору сукні.

«Твої давні слова про те, який сильний між нами зв'язок, про нашу єдність, про неможливість повноцінного існування один без одного... Не знаю навіщо я згадую зараз все це. Може, просто під впливом такого затяжного очікування. Ні, якщо ти не з'явишся, я, звичайно ж, переживу. Повернуся додому, і буду жити як раніше. За винятком одного — моя і без того примарна надія, яка ледве жевріла весь цей час, згасне остаточно і безповоротно. І, знаєш що? Я не буду більше за неї хапатися. Поховаю, як годиться, з усіма почестями, прямо тут, в будинку нашого дитинства. Нехай спить своїм останнім сном. Можливо, мені так буде навіть краще. Спокійніше так точно. Ти хоч уявляєш собі, як я чекала тебе? Намагалася забувати, але ні, не могла, не могла забути, не могла не думати про тебе, — шквал емоцій всередині, але на віддзеркаленому обличчі не здригнувся жоден м'яз.

Внутрішній монолог закінчився. Залишалася одна хвилина. Лів більше не дивилася на годинник, але продовжувала подумки відраховувати секунди.
І ось стрілки зійшлися на цифрі дванадцять і ледь чутно клацнули. Вікно відчинилося, старі темні гардини затріпотіли здіймаючи клуби пилу, і в кімнаті з'явився гість. В одну мить Лів опинилася поруч з ним.
— Ну, привіт, брате, — вона зазирнула в його вугільно-чорні, як у неї самої, очі. — З Днем народження!

— Сестро ... — полегшено зітхнув він і притиснув її до себе. — Я боявся, ти забудеш.
— Забуду? — з докором перепитала вона, вивільнившись з обіймів. — Я ніколи не розлучалася з твоєю запискою, — Лів клацнула масивним золотим браслетом на лівій руці, і з таємного порожнього отвору в ньому висунувся маленький паперовий рулон.
Артур витягнув його і розгорнув. На крихітному пожовклому листочку чорнилом було написано:

«Дочекайся мене. В бабусиному будинку — домі нашого дитинства. Через сто п'ять років, в першу секунду дня мого народження. Артур».
— О, люба, це так зворушливо, — зі знущальною посмішкою вимовив він, приклавши записку до області серця.
Сердито насупивши брови, Лів стиснула губи, але вже через секунду показала братові кінчик язика і розсміялася.

— Ти не уявляєш, чого мені коштувало вирватися, — Лів стиснула руку брата.
— Не уявляю. Але я дуже радий, чуєш?! Я просто шалено радий, що ти тут! — Артур підхопив сестру на руки і закрутив по кімнаті.

Лів залилася дзвінким сміхом.
— Точно, як в дитинстві!
Він опустив її на підлогу біля дзеркала. Два неймовірно схожих відображення з'явилися в ньому. Бліді обличчя, в обрамленні каштанового волосся, абсолютно ідентичний розліт брів, чітко промальовані вилиці і тонкі носи. Єдиною значною відмінністю були губи: дуже вузькі, майже безбарвні в Артура і повні, підмальовані помадою сливового відтінку у Лів. 

— Нам пора на бал, сестеричко, — схилившись до її вуха, прошепотів Артур. — Північ — це час, коли попелюшки тікають, а вампіри з'являються.
— З якого приводу бал? — запитала Лів, пригладивши лацкани його смокінга.
— З приводу Дня мого народження, звичайно ж! — самовдоволено заявив Артур.
— А все ж таки? — допитувалася Лів. — Чергова благодійна акція? Або чиєсь весілля?
— Скоро побачиш.

Двадцять хвилин в автомобілі — і вони опинилися біля розкішного будинку в мавританському стилі. Лів подумки відзначила відсутність вартових, що здалося їй дивним. Їх з чоловіком віллу охороняли двадцять чотири години на добу.

Серед гостей вони з'явилися непомітно, немов були присутні там весь вечір. Безліч запахів: парфуми, дезодоранти, засоби для укладки волосся, змішуючись воєдино, створювали малоприємну картину ароматів для загостреного вампірського нюху. Тільки легкий вітерець час від часу розганяв все це потоками свіжого нічного повітря. Лів не випускала руку брата, вона все ще боялася, що Артур знову зникне, що все це тільки її фантазія, яка може в будь-який момент луснути і розсіятися, наче мильна бульбашка.