Читати книгу - "Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер"

Юкі засміялася, відчиняючи двері старого пікапа, що припаркувався на дорозі.

- Не звертай на мене уваги, дурнику, - сказала вона.

Перед нею розкинулося лавандове поле. У повітрі вражало сільською місцевістю. Юкі все здавалося надзвичайно новим. Вона звикла до метушливого міського життя, до радісних друзів, до свого коханого Саймона - людини, яка її розуміла і приймала такою, якою вона є. А Юкі була важкою. На неї ніхто не міг знайти управу. Коли вона була підлітком, її дядько сказав, що з такими запитами буде важко жити. Він, як у воду, дивився. Життя її і справді було складним. Їй доводилося звикати до різного життя. Часті переїзди з міста до міста, з країни до країни. Нове середовище, ніякої роботи - це в новому та останньому місті, а до цього вона працювала касиркою у кінотеатрі "Аполло".

Одним словом, у неї характер був неприємний, але Саймон був одним з тих небагатьох, хто бачив її душу - внутрішній тендітний і суперечливий вміст своєї єдиної коханої подруги. Він і сам був той ще - ковбой, що не відбувся. Його тягло до пристрастей Дикого Заходу, до неприборканого хмільного життя дикунів. А вона могла зайти в спальню, подивитися, як він спить, поглинений дорогоцінним сном, мовчки постояти біля ліжка і піти. Усі твердили в один голос, що вони знайшли одне одного.

Вони давно з'їхали з шосе і проїхали миль сорок путівцем. Навряд чи хтось міг їздити в цій богом забутій глушині. Саймон захвилювався, як би їм тут не застрягти - у цій сонячній долині, де височів дивний будинок.

- Мій дядько, мабуть, хотів тут жити, - пролепетала Юкі, стоячи біля будинку з задертим до неба підборіддям і очима, спрямованими на незрозумілий, на вигляд новий, але вже, здавалося б, своє відживший будинок. 

Він і справді був дуже дивним: сірі бетонні стіни, плоский дах, вікна, що тріснули, як занедбане будівництво без початку і кінця.

- Тобі дісталося незакінчене будівництво, - сказав Саймон. - І що ми будемо з цим робити?

Саймон напружився і почухав підборіддя, ніби сумнівався у грошовому доході від такого дивного спадку. "Будинок як будинок, але він покинутий, - думав Саймон. - І чого раптом Юкі так надихнулася?"

"Ти мене не розумієш!" - пролунало у вухах схвильованої Юкі, яка вперше побачила будинок.

- Хто був твій дядько? - запитав Саймон.

Юкі замислилась.

- Я тільки знаю, що звали його Кодзі. Він був судновласником, здається, або ..., - Юкі важко зітхнула і зиркнула на Саймона. Його питання її спантеличило. - Взагалі не знаю, що він, де він. Я не розумію, чому я зараз тут. Я навіть без розуміння, що з ним трапилося. Мій дядько заповів мені будинок. Якась маячня, але в той же час дуже приємно, знаєш. - Юкі поперхнулась слиною і прокашлялася.

- Але що нам робити із цим подарунком? - Саймон знизав плечима і пішов до вхідних дверей. - Давай зайдемо всередину і оглянемося, - продовжував з хвилюванням Саймон. Він смикнув за ручку - двері відчинилися. На їхній подив будинок був не замкнений.

- Що за нісенітниця? - сказала Юкі і задумалася.

- Саймон! - Вона гукнула його. - А знаєш, у мене немає ключа. - Юкі вибухнула сміхом. - Тільки заповіт дядька Кодзі лежить десь у бардачку твоєї машини.

- Ми даремно сюди приїхали, - обурився Саймон. Було незрозуміло, говорив він ствердно чи запитально.

За весь той час, що вони там провели, не проїхало повз жодного транспорту: ні автобуса, ні мотоцикліста, ні велосипедиста, а дорога була путівцем. Здавалося б, хоч трактор який брудний проревів би - нічого.

Юкі була захоплена цим будинком. Він сподобався їй з першого погляду. Вона думала про дядька, про його дивні переваги. "Ну хіба можна тут жити, - думала вона і дуже скуто, бо їй було ніяково від думки, що він, дядько Кодзі, якого вона навряд чи пам'ятала, підсунув їй до всіх проблем цей неохайний будинок. - І що тепер робити? Не продати - він десь у глушині. Боже мій, ще одна засідка, що звалилася мені на голову."

- Подивися! - пролунав захоплений голос Саймона, який уже знайшов щось у будинку. - Юкі, йди скоріше сюди! - кричав Саймон з другого поверху, поки Юкі цікаво оглядалася на першому.

- Не кричи ти так, Саймоне!

"Всіх сусідів перебудиш", - хотіла вона додати, але вчасно зупинилася, бо ні сусідів, нічого, крім схудлої бензоколонки, що прилягала до будинку, в радіусі кількох десятків миль не було.

- Я йду, коханий, потерпи, - вигукувала Юкі, поки змогла нарешті відірвати очі від передбачуваного залу з уже встановленим величезним сучасним каміном, що відокремлював кімнату від кухні.

- Що там? - Вона увійшла у світлу кімнату з бетонними горщиками квітів біля стіни, наповненими яскравими лілово-рожевими квітами.

- Ти тільки глянь на це!

Саймон стояв, як зачарований, перед вікном і не зводив заокруглених від захоплення очей з того величезного простору, що відкрився перед ним. Юкі на нього глянула і трохи злякалася. Їй здавалося, що Саймон раптом збрендів і перейнявся тим, чого насправді не було. Весь цей будинок зсередини випромінював якісь дивні хвилі. Він ніби забирався в розум і робив його хитким. Юкі і на думку не могло спасти, що будинок зовні начебто звичайний, а всередині як посудина з перламутровою рідиною.