Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Пройшло три місяці з того жахливого дня. Для нашої родини розпочався складний і тяжкий період. Я була вбита горем. Бабуся з дідусем бачили, що кожен мій новий день ставав більш похмурим, ніж попередній. З кожним днем я все більше закривалася в собі та не хотіла ні з ким спілкуватися, навіть із родиною. Розуміла, що їм було тяжко бачити мене такою, розбитою та зломленою, адже тепер моя родина — це лише бабуся Марта Петрівна та дідусь В’ячеслав Іванович.

Коли автомобільна аварія забрала життя батьків, мені було лише чотири роки, а Вероніці — десять. Смерть батьків сильно вплинула на поведінку та виховання Ніки. Вона була люблячою, милою та ніжною сестрою, онукою, але інколи агресивною до інших людей, через що в сестри виникали проблеми з правоохоронними органами. Коли їй виповнилося дев’ятнадцять років, бунтарський характер прокинувся з більшою силою, і Вероніка не захотіла навчатися далі. Майже як через рік вона поїхала працювати в Данію. Дідусь та бабуся, як би не протестували, не сварилися, але врешті-решт змирилися з її вибором, тим паче що в Данії вона була під наглядом колеги дідуся — Охріменка Владислава Геннадійовича. Дідусь — колишній дипломат і деякий час працював у Посольстві України в Данії. Він хотів, щоб Вероніка продовжила родинну справу, але так трапилось, що саме я продовжила дідусеву роботу.

Роки йшли, сестра рідко приїздила додому, а мені так її не вистачало. Я була дуже сильно прив’язана до неї. Вона була моєю душею, моєю частинкою серця, а після її смерті я залишилася з розбитим серцем. Я також знала, що ночами бабуся з дідусем плакали, як і я. Знала, що цей біль наш спільний, і розуміла, що потрібно все ж таки поговорити з ними, щоб вони не думали, що я також можу їх покинути...

Якби я тільки знала наперед, що доля мені підготувала, я б поводила себе зовсім по-іншому, і не відсторонилася на деякий час від родини. Ковтаючи на самоті свої сльози та занурившись у свій смуток, не бачила, що поряд зі мною рідні люди, які мене люблять і які готові розділити зі мною весь біль втрати!

Ще через декілька тижнів я отримала пакунок із Данії від якоїсь Авалін Корпрейн. Відкрила пакет і знайшла записку, в якій мова йшла про те, що ця Авалін — подруга Вероніки, і вона дуже сильно жаліє, що її не було поряд із сестрою та вона не мала змоги познайомитися зі мною. Але особливо мене зацікавило, що Авалін надіслала щоденник сестри, документи на квартиру в Копенгагені й банківський рахунок, відкритий на моє ім’я в банку цього ж міста. Я не зрозуміла, як у цієї Авалін міг опинитися щоденник та всі вищезазначені документи.

До самого вечора намагалася зв’язатися із цією Авалін по скайпу, але без результату. Облишивши наміри додзвонитися до неї, вже збиралася відпочивати, як врешті-решт вона сама вийшла на зв’язок. Перед екраном з’явилася рудоволоса дівчина з блакитними очима та ластовинням на обличчі. Вона усміхнулася й привіталася. Можливо, відразу вороже її сприйняла. Але в цій ситуації я сама була досить сильно здивована, адже про неї ніколи не чула від сестри. Через декілька хвилин розмови дізналась, що близько року назад Авалін познайомилась із Веронікою в одному з барів міста. Обидві працювали офіціантками й згодом стали хорошими подругами.

— Я розумію, що тобі тяжко слухати мене, — перевела подих дівчина. — Я дійсно була шокована, коли про все дізналась. І довгий час не знала, що мені робити, як вийти з тобою на зв’язок. Можливо, Вероніка й не розповідала про мене, але вона постійно говорила про свою молодшу сестру.

Від її слів мені стало лячно. Ком у горлі не давав і слова промовити. Ніка жила в Данії близько дев’яти років, а я... я навіть не поцікавилася, чи є в неї знайомі, друзі, хлопець? Вона ніколи не говорила про своє особисте життя, і я особливо не питала. У голові прокинулася думка: чи гарною я була сестрою? Відповіді не знала, адже сестра вже не зможе сказати правду.

— Вероніка приїздила до мене та віддала деякі документи, зокрема на квартиру, і щоденник. Була досить засмученою, я б сказала навіть наляканою, — продовжила говорити далі Авалін. — Вероніка була вся на нервах останні декілька місяців. Її хлопець, Джері, уляпався в якісь проблеми.

Я кілька секунд сиділа мовчки перед монітором.

— Мирославо...

— Авалін, дуже дякую, що вийшла на зв’язок.

— Тобі, мабуть, краще приїхати!

— Я подумаю... і почекай, що за хлопець Джері? Ти його знаєш?

— Я його один раз бачила... — запнулася й опустила очі донизу. — Знаю лише те, що вона хотіла з ним розлучитися. Вероніка дуже тяжко працювала, щоб отримати громадянство та купити квартиру. Наскільки я знаю, цей Джері уляпався в якусь погану історію, і Вероніка навіть хотіла попросити в знайомого допомоги.

— Щось нічого не розумію! Який ще знайомий? — нахмурилася.

— Я взагалі нічого не знаю про нього. Ми, звичайно, були подругами, але Ніка була закритою дівчиною, якщо це тим паче особисте життя. Лише один раз вона пожалілася мені на Джері, і все.

Я відвернула голову від екрана та чортихнулася.

— Мирославо? — почула голос дівчини. — Вона не заслуговує... вибач!

По щоках потекли сльози. Більше не було сил говорити. Я попрощалась з Авалін.

Кілька хвилин, міряючи кімнату кроками, я все думала, що робити? Повернула голову та побачила щоденник сестри в коробці. Відкрила його й відразу кинула на підлогу. Знову сльози потекли, і я, не стримуючись, почала ще більше ридати. У кімнату зайшли бабуся з дідусем, а я навіть не могла нічого пояснити. Просто обійняла їх і, як у дитинстві, поряд із родиною хотіла сховатися від усіх проблем. Але я більше не маленька дитина, тому всі проблеми повинна вирішувати сама. Глибоко вдихнула й розповіла про розмову з подругою Вероніки. Дідусь переглянув документи й сам здивувався.