Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Авжеж, і власне «оповідка» тут, мабуть, ключове слово. Невже ви серйозно хочете сказати, що декани Трініті триста років мали у своєму розпорядженні лист і стос паперів від самого Ісаака Ньютона й ані словом про це не прохопилися?

— Звісно, а як же інакше? — відказала МакКласкі, й у голосі її прозвучало непідробне здивування. — Усі так робили, і я зокрема, чекаючи, аж настане призначений час. Ми ж усі — з Трініті, байдуже, чоловік ти чи жінка. Ми мусили виправдати виявлену нам довіру.

— І вони, ці декани, всі як один устояли перед спокусою зазирнути в той лист і почитати, що ж там у тих паперах?

МакКласкі заходилася прибирати зі столу рештки сніданку.

— Ну, хтось, може, й справді зазирнув у лист, а потім знову його запечатав. Однак ніхто з них ніколи не оприлюднив би того, про що довідався, бо це означало б заодно і привселюдно зізнатися у зраді. А позаяк інформація, яку залишив нам Ньютон, прив’язана до абсолютно конкретного часу, то пуття з неї так чи інак було небагато. Ти доїв?

Перш ніж віддати тарілку, Стентон підчепив виделкою останній шматок бекону.

— Пуття й справді жодного, хіба крім того, що це безцінний історичний документ, — сказав він.

— Це Кембридж, Г’ю. Безцінних історичних документів у нас хоч греблю гати, і ніхто через них особливо не ворохобиться. Ньютон написав цілу купу листів, і подекуди маячні там на позір набагато більше, ніж у тому, про який я тобі розповідаю, але нікому до них нема діла — припадають пилом у бібліотеці. Все одно людям тільки «Principia» подавай. Десь так само вони їдуть у Рим і збавляють усі вихідні в черзі, щоб постояти в натовпі і повитріщатися на стелю Сикстинської капели, хоч просто під ногами у них — незліченні сліди древньої імперії. Хай там як, лист — справжній, у тім-то й річ. Час написання визначили за вмістом вуглецю, почерк звірили з наявними зразками.

— Гаразд, професорко, переконали, — мовив Стентон. — То про що ж пише у тому листі Ньютон?

— Якщо хочеш, я тобі прочитаю.

МакКласкі сягнула до камінної полиці і з декоративного глека із зображенням Вільяма Ґледстона витягла потрісканий і пожовклий пергамен. Потому випорпала з кишені шинелі пару товстих окулярів для читання у пластиковій оправі, здмухнула зі скелець кілька окрушин тютюну і, тримаючи їх перед очима на манір пенсне, почала читати:

— «Тому, хто 1-го січня 2024-го року обійматиме посаду декана Трініті-коледжу»… сиріч мені! — радісно констатувала вона, перериваючи читання. — А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон!

— Еге ж, це до мене вже дійшло, професорко.

— Просто нагадую, — злегка наприндилася МакКласкі й повернулася до листа: — «Вітання з трьохсотлітньої давнини!»

— Ого!

— А таки ого, — притакнула МакКласкі. — Зажди, далі буде ще огочніше. «Сер, ви похилого віку? У вас небагато земних зв’язків? Якщо так, то вміст сієї скриньки належить вам. Якщо ж ні, то я доручаю вам знайти чоловіка, у якого немає залежних від нього членів родини чи інших осіб, і передати скриньку йому, бо се його справа, не ваша…», — професорка на мить змовкла, щоб ковтнути присмаченого коньяком чаю. — А пощастило ж, що я відповідаю вимогам, скажи? Мала б я благовірного і з чортову дюжину внуків, то мусила б, честь честю, передати папери комусь іншому.

— І ви б це зробили?

— Не знаю. На щастя, перевіряти не довелося. Та Ньютон, як на мене, усвідомлював, що насправді мало чим тут ризикує. Все одно ми, оксбриджські смертежери, обвінчані здебільшого з роботою… Ну, так чи так, він продовжує: «Потому вам чи вашому обранцю треба виокремити з-поміж професорів університету тих, хто так само не обтяжений земними турботами. Шукайте патріотів і людей з незаплямованим сумлінням. Учених мужів, обізнаних з класичними науками, і тих, хто вивчав історію, а також математиків і натурфілософів. Тих, хто присвятив життя своє роздумам про Всесвіт та властиві йому діяння. Поза тим, то мають бути люди поважного віку, яким недовго вже залишилося перейматися земними клопотами. Якщо буде така потреба, шукайте навіть серед учених з Оксфорда…» З Оксфорда, Г’ю! Уявляєш? Почути таке від випускника Трініті! Сам бачиш, він підходить до справи вельми серйозно.

Г’ю лише здвигнув плечима. Він здавна тримався думки, що гадане суперництво між двома «елітними» університетами — то не що інше, як нудне і непереконливе викаблучування. Вважав, що вони завжди були половинками одного й того самого безнадійно занапащеного самозамилуванням закладу, а ту свою славнозвісну взаємну ненависть роздували і виставляли напоказ із однією-єдиною метою — нагадати цілому світові, що всі інші їм ані на латку не годяться.

МакКласкі тим часом читала далі:

— «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю.

Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу.

Ваш слуга довіку,

Ісаак Ньютон».

МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек.

— Цікавенько, га?

— Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, — відповів Стентон. — А що було в тих паперах?

— Хочеш вступити в орден Хроноса? — всміхнулася МакКласкі.

Стентон знизав плечима.

— Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я — самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона.

Цілковито відповідаю вимогам Ньютона?

Невже він і справді щось таке сказав?

— Гаразд, — мовила МакКласкі, — послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один — вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів.

— Оце так момент, — докинув Стентон.

— Авжеж, момент був ще той.

МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими