Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

і готові скористатися з будь-якої слабини. Королівські полки ведуть активні бойові дії в Енґлїї, тож не сподівайся на суттєву допомогу в разі атаки гурків. У зв’язку з цим подбай про міцність оборонних споруд міста, а також достатню кількість провізії для будь-якої облоги. Повідомляй мене про хід своєї роботи регулярними листами. Передусім же подбай про те, щоб Дагоска за жодних обставин не потрапила в руки гурків.

Не підведи.

Сульт, архілектор Королівської Інквізиції

локта обережно склав листа і знову сховав його в кишеню, а тоді ще раз перевірив, чи лежить поряд із ним королівський указ. «Клятий папірець». Цей великий документ, відколи архілектор передав його Ґлокті, обтяжував йому плащ. Ґлокта витягнув його й перевернув; листове золото на його великій печатці заблистіло на немилосердному сонці. «Один-єдиний аркуш паперу, але дорожчий за золото. Безцінний. Із цим я промовляю голосом самого короля. Я — наймогутніша людина Дагоски, вища навіть за самого лорд-губернатора. Усі мають слухатися мене й коритися мені. Звичайно, допоки я живий».

Подорож була не з приємних. Корабель був малий, а круг Морів під час плавання — неспокійний. Ґлоктина каюта була крихітна, розпечена й закрита, як пічка. «Пічка, що день і ніч несамовито хиталася». Якщо він не намагався їсти кашу, що розхлюпувалася з миски, як навіжена, то вибльовував ту дещицю, яку справді зумів проковтнути. Але під палубами принаймні не могла підкоситися його нікчемна нога, через яку він беркицьнувся б за борт у море. «Так, подорож вийшла аж ніяк не приємною».

Але тепер подорож добігла кінця. Корабель уже наближався до свого причалу серед заповнених верфей. Матроси вже мучилися з якорем, викидаючи канати на пристань. Тепер із корабля на запорошений берег плавно спускалися сходні.

— Гаразд, — сказав практик Северард. — Піду вип’ю.

— Випий чогось міцного, але неодмінно знайди мене згодом. Завтра на нас чекатиме робота. Дуже багато роботи.

Северард кивнув, і довкола його худого обличчя загойдалося тонке волосся.

— О, я живу заради служіння.

«Не знаю точно, заради чого ти живеш, але сумніваюся, що заради нього». Він неквапом пішов геть, фальшиво щось насвистуючи, протупав по сходнях, подолав верф і зник між запорошеними брунатними будівлями за нею.

Ґлокта збентежено подивився на вузькі дерев’яні сходні, обмацав однією рукою держак свого ціпка та облизав порожні ясна, набираючись відваги, щоби ступити на них. «Справжнє діяння самовідданого героїзму». Він на мить замислився про те, чи не розважливіше буде проповзти ними на животі. «Так шанси на смерть у воді будуть менші, але це навряд чи буде пристойно, чи не так? Очільник Інквізиції міста, що викликає шанобливий острах, вповзає у свої нові володіння на животі».

— Вам допомогти?

Практик Вітарі дивилася на нього скоса, відкинувшись спиною на поручні корабля. Її руде волосся стирчало дибки, як колючки на будяку. Вона, здавалося, усю дорогу ніжилася на свіжому повітрі, як ящірка, геть нічого не відчуваючи від хитання корабля й насолоджуючись нестерпною спекою так само сильно, як Ґлокта її ненавидів. Вгадати вираз її обличчя, прихованого чорною маскою практика, було важко. «Але цілком можна припустити, що вона всміхається. Без сумніву, вона вже готувала свій перший звіт для архілектора: „Каліка провів більшу частину мандрівки, блюючи під палубами. Коли ми прибули до Дагоски, його довелося витягати на берег разом із вантажем. Він уже став посміховиськом...“».

— Звісно, що ні! — різко вимовив Ґлокта, пошкандибавши на сходні так, ніби він щоранку ризикував життям. Коли він поставив на них праву ногу, вони підозріло захитались, і він до болю чітко усвідомив, що об слизьке каміння причалу далеко під ним плюскає сіро-зелена вода. «Біля доків знайшли тіло...»

Але кінець кінцем йому вдалося прочовгати на другий кінець без жодної пригоди, тягнучи за собою всохлу ногу. Діставшись до запорошеного каміння доків і нарешті знову ставши на тверду землю, він відчув безглуздий приплив гордості. «Сміхота. Можна подумати, ніби я вже здолав гурків і врятував місто, а не прошкандибав три кроки». На додачу до всього, тепер, коли він уже звик до постійного хитання корабля, у нього від стабільності землі почалося запаморочення й закрутило в животі, а мерзотний солоний сморід розпечених доків аж ніяк не покращував ситуації. Він примусив себе проковтнути повний рот гіркої слини, заплющив очі й підвів обличчя до безхмарного неба.

«Трясця, як же спекотно». Ґлокта вже й забув, як спекотно буває на Півдні. Рік наближається до кінця, а сонце все одно пече й він усе одно обливається потом під довгим чорним плащем. «Може, шати Інквізиції й відмінно вселяють жах у підозрюваних, але до жаркого клімату вони, на жаль, пристосовані кепсько».

Практикові Фросту було ще гірше. Здоровезний альбінос прикрив усі оголені ділянки своєї молочної шкіри до останнього дюйма, навіть одягнув чорні рукавички та крислатий капелюх. Він поглянув на блискуче небо, підозріливо і страдницьки примруживши рожеві очі; на його широкому білому обличчі довкола чорної маски виступили краплинки поту.

Вітарі скоса поглянула на них.

— Вам справді варто частіше виходити на вулицю, — пробурмотіла вона.

У кінці верфі чекав чоловік у чорному одязі Інквізиції, який тримався затінку напіврозваленої стіни, та все одно рясно пітнів. Високий кістлявий чолов’яга з виряченими очима й червоним гачкуватим носом, облупленим через сонячний опік. «Оце так нас зустрічають? Судячи з розмаху зустрічі, моєму прибуттю аж ніяк не раді».

— Я Гаркер, старший інквізитор міста.

— До мого прибуття, — різко зауважив Ґлокта. — Скільки вас іще?

Інквізитор насупився.

— Четверо інквізиторів і близько двадцятьох практиків.

— Небагато для того, щоб убезпечити місто такого розміру від зради.

Гаркерове насуплене обличчя спохмурніло ще більше.

— Нам це завжди вдавалося.

«Ой, і справді. Звісно, як не рахувати того, що ви кудись поділи свого очільника».

— Це ваш перший візит до Дагоски?

— Я провів певний час на Півдні.

«Найкращі та найгірші дні свого життя».

— Був у Гуркулі під час війни. Бачив Ульріох.

«У руїнах після того, як ми спалили місто».

— І два роки пробув у Шаффі.

«Якщо взяти до уваги імператорські тюрми. Два роки серед палючої спеки й нищівної темряви. Два роки в пеклі».

— Але в Дагосці не бував ніколи.

— Хе, — зневажливо пирхнув Гаркер. — Ваші апартаменти в Цитаделі.

Він кивнув на величезну скелю, що височіла над містом. «Хто б сумнівався. Звичайно, в найвищій частині найвищої будівлі».

— Я вас проведу. Лорд-губернатор