Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він повернувся з якимось ображеним виразом обличчя. «Думаєш, що сам мав одержати цю роботу, так? Я дуже радий тебе засмутити».

Гаркер жваво попрямував у місто, а практик Фрост посунув за ним, згорбивши важкі плечі, що оточували товсту шию, і тримаючись будь-якої, навіть найменшої тіні, наче сонце жбурлялося в нього крихітними дротиками. Вітарі петляла по запорошеній вулиці, як по танцювальному майданчику, зазираючи у вікна та вузькі провулки. Ґлокта, у якого від зусилля вже починала горіти ліва нога, вперто човгав позаду.

«Каліка прочовгав у місті всього три кроки, перш ніж упасти долілиць, а далі його до кінця шляху несли на ношах, де він вищав, як недорізана свиня, і просив води, тим часом як ті самі громадяни, у яких він мав вселяти жах, отетеріло за цим спостерігали...»

Він розтулив губи та вгородив ті зуби, які в нього залишились, у чисті ясна, примушуючи себе не відставати від інших; держак ціпка врізався йому в долоню, а його хребет із кожним кроком нестерпно клацав.

— Це Нижнє місто, — пробурчав Гаркер через плече, — де мешкає тубільне населення.

«Велетенські нетрі, розпечені, розжарені й запорошені». Будівлі тут були вбогі й недоглянуті — благенькі одноповерхові хижки, похилі купи недопаленої глиняної цегли. Усі люди тут були темношкірі, бідно вдягнуті та явно голодні. Із одних дверей на них дивилася кістлява жінка. Прокульгав повз них на зігнутих милицях одноногий старий. У вузькому провулку між купами відходів гасали обірвані діти. У повітрі добре відчувався сморід гнилі та несправної каналізації. «А може, цілковитої відсутності каналізації». Повсюди дзижчали мухи. «Жирні, сердиті мухи. Єдині істоти, що тут процвітають».

— Якби я знав, яке це чарівне місце, — зауважив Ґлокта, — то прибув би швидше. Схоже, приєднання до Союзу пішло дагосканцям на користь, еге ж?

Гаркер не розпізнав його іронії.

— Так, ніде правди діти. За нетривалий час свого панування в місті гурки перетворили на рабів багатьох із найвизначніших містян. Тепер, під владою Союзу, вони дійсно мають свободу працювати й жити як завгодно.

— Дійсно мають свободу, так?

«То он вона яка, свобода». Ґлокта подивився на купку похмурих тубільців, які скупчилися довкола ятки з убогим крамом — напівгнилими фруктами та засидженими мухами тельбухами.

— Ну, здебільшого так, — насупився Гаркер. — Інквізиції, коли ми прибули, довелося позбутися кількох баламутів. А тоді, три роки тому, ці невдячні свині підняли повстання.

«Після того як ми дали їм свободу жити, як тварини, у власному місті? Просто вражає».

— Ми їх, звісно, здолали, та вони спричинили величезні збитки. Опісля їм заборонили тримати в себе зброю чи заходити до Верхнього міста, де живе більшість білих. Відтоді все було тихо. Це лише підтверджує, що найефективніше цими дикунами керує тверда рука.

— Вони збудували неабиякі оборонні споруди як на дикунів.

Перед ними розтинала місто висока стіна, що кидала довгу тінь на вбогі будівлі нетрів. Попереду зяяв широкий рів, нещодавно викопаний і обнесений палями. Вузький місток вів до воріт, розташованих між високими вежами. Важкі ворота були відчинені, але перед ними стояв десяток чоловіків — вояків Союзу, що обливалися потом у сталевих шоломах і шкіряних плащах із заклепками, зі шпагами та списами, на яких виблискувало немилосердне сонце.

— Ці ворота добре охороняються, — зауважила Вітарі. — Якщо взяти до уваги, що вони всередині міста.

Гаркер насупився.

— Після повстання тубільців почали пускати до Верхнього міста лише за наявності дозволу.

— І в кого є дозволи? — запитав Ґлокта.

— У деяких кваліфікованих ремісників і тому подібних, чиїми послугами ще користується Гільдія спайсерів, але здебільшого у слуг, які працюють у Верхньому місті та Цитаделі. Слуги з числа місцевих є в багатьох громадян Союзу, які тут проживають, а в декого їх кілька.

— Але ж місцеві, звичайно, теж є громадянами Союзу?

Гаркер скривив вуста.

— Можна й так сказати, очільнику, але їм не можна довіряти, це факт. Вони мислять не так, як ми.

— Та невже?

«Якщо вони взагалі думають, то це вже краще за цього дикуна».

— Ці смагляві — всі до одного покидьки. Гурки, дагосканці — всі вони однакові. Самі вбивці та злодії. Найдоцільніше їх тіснити й утискати. — Гаркер насуплено подивився на розжарені нетрі. — Якщо щось пахне лайном і має колір лайна, то це, ймовірно, і є лайно.

Він повернувся й побрів мостом.

— Яка чарівлива та просвічена людина, — пробурмотіла Вітарі. «Ти читаєш мої думки».

За воротами відкривався інакший світ. На палючому сонці сяяли величні куполи, елегантні вежі, мозаїки з кольорового скла та стовпи з білого мармуру. Вулиці були широкі й чисті, а житлові будинки — добре доглянуті. На охайних площах росло навіть кілька спраглих пальмочок. Тут люди були випещені, гарно вбрані й білошкірі. «Щоправда, сильно обгорілі на сонці». Серед них снувало кілька смаглявих облич, які всіляко старалися не потрапляти під ноги, вдивляючись у землю. «Щасливчики, яких пустили сюди служити? Певно, радіють, що в нас у Союзі не терплять рабства».

Ґлокта чув якийсь дзенькіт, схожий на звук віддаленого бою, що перекривав усе інше. Він гучнішав, поки Ґлокта тягнув зболену ногу Верхнім містом, і став просто несамовитим, коли вони вийшли на широку площу, де від краю до краю зібралася неймовірна юрба. Там були люди з Міддерланду, Гуркулу, Штирії, вузькоокі уродженці Сулджуку, жовтоволосі громадяни Старої Імперії й навіть бородаті північани, що забрели далеко від дому.

— Купці, — пробурчав Гаркер.

«Мабуть, усі купці на світі». Вони юрмилися довкола завалених харчами яток, великих ваг для зважування речовин, дощок, на яких крейдою були записані назви та ціни товарів. Вони волали, позичали та обмінювалися безліччю різних мов, здіймали руки в чудернацьких жестах, штовхалися, смикали одне одного й показували одне на одного. Нюхали ящики з прянощами та палички пахощів, тицяли пальцями в сувої тканини та дошки з рідкісної деревини, стискували фрукти, пробували на зуб монети, дивилися крізь лінзи на блискучі коштовні камені. То там, то тут крізь натовп сунув носій-тубілець, зігнувшись навпіл під величезним вантажем.

— Спайсери зі всього беруть відсоток, — пробурчав Гаркер, нетерпляче проштовхуючись крізь галасливий натовп.

— Певно, чималий, — зауважила собі під носа Вітарі.

«Гадаю, дуже чималий. Достатній, щоб опиратися гуркам. Достатній, щоби тримати в полоні ціле місто. Люди здатні вбивати за значно, значно менше».

Ідучи площею, Ґлокта кривився і шкірився,