Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

сіпаючись, хилячись і боляче штовхаючись на кожному кульгавому кроці. Лише тоді, коли вони нарешті вийшли з натовпів із протилежного боку, до нього дійшло, що вони вже опинились у затінку величезної граційної будівлі, що високо здіймалася над юрбами численними арками й куполами. На кожному її куті злітали в повітря витончені шпилі, тендітні й ніжні.

— Велично, — пробурмотів Ґлокта, витягнувши зболілу спину та примружено глянувши вгору; дивитися на це чисто-біле каміння на післяобідньому сонці було майже боляче. — Побачивши це, можна й повірити в Бога.

«Якщо не бути надто розумним для цього».

— Хе, — пирхнув Гаркер. — Тубільці колись тисячами молилися тут, отруюючи саме повітря своїми клятими співами та забобонами — звісно, до придушення повстання.

— А тепер?

— Очільник Давуст оголосив це місце забороненою для них зоною. Як і все Верхнє місто загалом. Тепер спайсери користуються ним як продовженням ринку, купують, продають і таке інше.

— Гм.

«Неймовірно доречно. Храм заробляння грошей. Нашої власної маленької релігії».

— Здається, тут іще влаштував собі контору якийсь банк.

— Банк? Який саме?

— Цими питаннями відають спайсери, — нетерпляче відказав Гаркер.

— «Валінт і ще хтось», так?

— Балк. «Валінт і Балк».

«Отже, певні давні знайомі дісталися сюди раніше за мене? Я мав би здогадатися. Ці покидьки всюди. Всюди, де є гроші». Він оглянув велелюдний ринок. «А тут грошей багацько».

Коли вони почали видиратися на велику скелю, шлях став крутішим; вулиці на скельних уступах були вирізані з сухого схилу. Ґлокта сунув крізь спеку, зігнувшись над своїм ціпком і закусивши губу від болю в нозі; він був спраглий, як собака, а з усіх його пор лився піт. Гаркер не намагався сповільнитися, поки Ґлокта плентався за ним. «І хай я крізь землю провалюсь, якщо попрошу його про це».

— Над нами Цитадель.

Інквізитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будівель із прямовисними стінами, куполів і веж, які притулилися до самого вершечка брунатної скелі високо над містом.

— Колись тут була резиденція тубільного короля, але тепер вона слугує адміністративним центром Дагоски і в ній мешкають деякі з найважливіших громадян міста. Усередині розташовані місце зібрань спайсерів і міський Будинок питань.

— Незлий краєвид, — буркнула Вітарі.

Ґлокта повернувся та прикрив очі рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острів Дагоска. Скочувалося донизу Верхнє місто — охайні сітки з охайних будинків, розділених довгими прямими дорогами, всіяні жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боці його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрів. Над ними, як бачив Ґлокта, височіли здаля могутні суходільні стіни, що мерехтіли в імлі та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’єднував місто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого — блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужніші оборонні споруди у світі. Цікаво: чи перевіримо ми невдовзі ці гордовиті хвастощі?»

— Очільнику Ґлокта! — Гаркер прокашлявся. — На вас чекають лорд-губернатор і його рада.

— То хай почекають ще трохи. Мені цікаво знати, яких успіхів ви досягли в розслідуванні зникнення очільника Давуста.

«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очільника спіткає така сама доля».

Гаркер насупився.

— Ну... дечого досягли. Я не сумніваюся, що в ньому винні тубільці. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжиті Давустом після повстання, досі не бажає знати своє місце.

— Я приголомшений.

— Повірте мені: це щира правда. У ніч зникнення очільника в його кімнатах були присутні троє дагосканських слуг. Я їх допитував.

— І що ви з’ясували?

— На жаль, іще нічого. Вони виявилися надзвичайно впертими.

— Тоді пропоную допитати їх разом.

— Разом? — Гаркер облизав губи. — Я не думав, що вам, очільнику, захочеться допитати їх особисто.

— Тепер знаєте.

«Логічно було подумати, що у глибині скелі буде прохолодніше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тільки без жодного милосердного вітерцю, навіть найлегшого. У коридорі було тихо, мертво й душно, як у гробниці. Смолоскип Вітарі відкидав у кутки мерехтливі тіні, а за ними швидко надходила пітьма.

Гаркер зупинився перед окутими залізом дверима і стер з обличчя великі краплини поту.

— Мушу попередити вас, очільнику, що нам довелося повестися з ними досить... твердо. Самі знаєте: немає нічого кращого за тверду руку.

— О, я й сам умію бути твердим, коли цього вимагає ситуація. Мене нелегко шокувати.

— Добре, добре.

У замку крутнувся ключ, відчинилися двері, і в коридор полинув огидний запах. «Суміш забитого нужника з купою гнилого сміття». Камера за дверима була крихітна, без вікон, із низькою стелею, під якою ледве можна було стояти. Спека була нестерпна, а сморід — жахливий. Вона нагадувала Ґлокті іншу камеру. Далі на південь, у Шаффі. Глибоко під імператорським палацом. «Камера, у якій я задихався два роки, верещав у пітьму, дряпав стіни, повзав у власних відходах». У нього тим часом засіпалось око, і він обережно витер його пальцем.

Один в’язень лежав урозтяг обличчям до стіни; його шкіра почорніла від синців, а обидві ноги були зламані. Ще один був підвішений до стелі за зап’ястки; його коліна торкалися підлоги, голова мляво висіла, а спина була посічена до крові. Вітарі зігнулась і потицяла в одного з них пальцем.

— Мертвий, — просто сказала вона й перейшла до другого. — І цей теж. Помер уже давненько.

Мерехтливе світло впало на ще одного в’язня. Ця була жива. «Ледь жива». Її руки й ноги були скуті ланцюгами, обличчя — змарніле від голоду, губи — потріскані від спраги. Вона притискала до себе брудне, заляпане кров’ю ганчір’я. Злегка торкаючись п’ятами підлоги, вона намагалася відсунутися ще далі в куток і ледь чутно бурмотіла кантійською. Однією рукою вона затулила лице від світла. Пам’ятаю. «Єдине, що гірше за пітьму, — це прихід світла. З ним завжди приходять запитання».

Ґлокта насупився й перевів очі, що сіпалися, з двох сплюндрованих трупів на злякану дівчину; у голові в нього макітрилося від цього зусилля, спеки та смороду.

— Що ж, тут дуже затишно. Що вони вам сказали?

Гаркер, знехотя ввійшовши до камери з Фростом за плечем, закрив носа й рота рукою.

— Поки нічого, але я...

— Зараз ви вже точно нічого з цих двох не витягнете. Сподіваюся, вони підписали зізнання.

— Ну... не зовсім. Очільника Давуста ніколи так сильно не цікавили зізнання смаглявих — ми