Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Ви навіть не змогли зберегти їм життя до зізнань?

Гаркер набурмосився. «Як дитина, несправедливо покарана шкільним учителем».

— Ще є дівка, — грубо зауважив він.

Ґлокта поглянув на неї, облизуючи місце, на якому колись перебував його передній зуб. «Жодного методу. Жодної цілі. Жорстокість заради жорстокості. Якби я з’їв щось сьогодні, то, можливо, мало не виблював би».

— Скільки їй років?

— Мабуть, чотирнадцять, очільнику, але я не розумію, яке це має значення.

— Значення цього, інквізиторе Гаркер, полягає в тому, що чотирнадцятирічні дівчата рідко очолюють змови.

— Я вирішив, що найкраще діяти сумлінно.

— Сумлінно? Ви хоч щось у них питали?

— Ну, я...

Ґлокта влучно огрів Гаркера ціпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Ґлокту різким нестерпним болем у боці, у нього підкосилася квола нога, і йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквізитор вереснув від болю й шоку, повалився біля стіни й ковзнув у бруд на підлозі камери.

— Ви не інквізитор! — процідив Ґлокта. — Ви — сраний різник! Подивіться, у якому стані це місце! А ще ви вбили двох наших свідків. Яка тепер із них користь, дурню? — Ґлокта нахилився вперед. — А може, ви так і хотіли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощів кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свідкам, так, Гаркере? Можливо, мені слід почати розслідування з самої Інквізиції!

Поки Гаркер силкувався підвестися, над ним виріс практик Фрост, і він знову притулився до стіни; з його носа закрапала кров.

— Ні! Будь ласка, ні! Це було випадково! Я не збирався їх убивати. Я просто хотів знати, що сталося!

— Випадково? Ти або зрадник, або цілковитий нездара, а ні ті, ні інші мені не потрібні!

Він схилився ще нижче, ігноруючи біль, що прострілював йому спину, і скривив рота в беззубій усмішці.

— Інквізиторе, я розумію, що тверда рука є надзвичайно ефективною в роботі з дикунами. Ви дізнаєтеся, що рук, твердіших за мою, не існує. Ніде. Приберіть цього черв’яка з моїх очей!

Фрост ухопив Гаркера за плащ і потягнув його грязюкою до дверей.

— Зачекайте! — завив він, хапаючись за дверну раму. — Будь ласка! Ви не можете так чинити!

Його крики поступово затихли в коридорі.

Вітарі злегка всміхалась очима, неначе ця сцена дещо її тішила.

— Що робити з цим безладом?

— Прибери його. — Ґлокта, ще відчуваючи, як у його боці пульсує біль, притулився до стіни та тремтливою рукою витер з обличчя піт. — Змий. Поховай ці тіла.

Вітарі кивнула на єдину вцілілу.

— А з нею що робити?

— Скупай її. Дай їй одяг. Їжу. Відпусти.

— Якщо вона повернеться до Нижнього міста, її навряд чи варто купати.

«Тут вона має рацію».

— Гаразд! Вона була служницею Давуста і може бути моєю. Поверни її до роботи! — гукнув він через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхідно вийти. Тут він ледве дихав.

— Вибачте, що розчаровую вас усіх, але стіни у своєму поточному незадовільному стані аж ніяк не нездоланні...

Той, хто промовляв ці слова, замовк, коли Ґлокта прочовгав за двері до зали зібрань правлячої ради Дагоски.

Годі було уявити собі приміщення, більш несхоже на камеру внизу. «Власне, це найкрасивіше приміщення, яке я коли-небудь бачив». Кожен дюйм його стін і стелі був прикрашений надзвичайно деталізованим різьбленням; довкола сцен із кантійських легенд у натуральну величину, розфарбованих мерехтливим золотом і сріблом, яскравою червінню й синню, обвивалися приголомшливо складні геометричні візерунки. Підлогу вкривала дивовижна у своїй складності мозаїка, а довгий стіл був інкрустований завитками з темного дерева та уламками яскравої слонової кістки, начищеними до сильного блиску. Із високих вікон відкривався захопливий вигляд на запорошені брунатні простори міста і блискучу затоку за ним.

Жінка, котра підвелася, щоби привітатися з Ґлоктою, коли він увійшов, не видавалася зайвою в цьому розкішному оточенні. «Анітрохи».

— Я Карлот дан Ейдер, — промовила вона, невимушено всміхаючись і простягнувши до нього руки, як до давнього друга, — магістр Гільдії спайсерів.

Ґлокта був змушений визнати, що вразився. «Хай і лише її сміливістю. Ні найменшої ознаки жаху. Вона вітається зі мною так, наче я — не знівечена, скорчена руїна, що постійно сіпається. Вона вітається зі мною так, ніби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жінка була вдягнена в довгу сукню в південному стилі — з блакитного шовку, облямованого сріблом. Сукня мерехтіла довкола неї на прохолодному вітерці, що дув у високі вікна. На її пальцях, зап’ястках і шиї виблискували приголомшливо дорогі коштовності. Коли вона підійшла ближче, Ґлокта відчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спеції, що дали їй такі великі багатства». Цей запах неабияк подіяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловік. Просто меншою мірою, ніж колись».

— Я мушу вибачитися за свій одяг, але кантійське вбрання незмірно зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.

«Для неї вибачатися за зовнішність — це все одно що для генія вибачатися за дурість».

— Пусте. — Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. — Спільник Ґлокта до ваших послуг.

— Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.

«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».

— Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.

— Ми всі на це сподіваємося. — Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. — Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.

Ґлокта не дозволив себе тягати.

— Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.

Він власними скромними силами причовгав до столу.

— Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.

Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».

— Радий знайомству, — промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.

— Поновити давнє знайомство — це завжди радість.

— Ми зустрічалися?

— Ми билися разом у Гуркулі.

— Та невже? — Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго