Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.

Генерал кліпнув.

— Гм, ну, гм... як вам велося?

— Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це — величезна втіха.

Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу на відповідь.

— А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.

Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці. Його руки, здавалося, тремтіли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кількох жмутків білого волосся. Він примружив на Ґлокту слабкі вологі очі.

— Що він сказав? — спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. — Що це за людина?

Генерал Віссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.

— Очільник Ґлокта, ваша милосте! Заміна Давустові!

— Ґлокта? Ґлокта? А де, власне, носить Давуста?

Відповідати йому ніхто не став.

— Я Корстен дан Вурмс.

Син лорд-губернатора вимовив своє ім’я, наче магічне заклинання, і простягнув Ґлокті руку, наче безцінний дарунок. Він, білявий красень, що безтурботно розвалився у своєму кріслі, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям і був такий самий гнучкий і дужий, як його батько — старий і зморщений. «Я вже його зневажаю».

— Наскільки мені відомо, колись ви були неабияким фехтувальником.

Вурмс із глузливою усмішкою зміряв Ґлокту поглядом.

— Я й сам фехтую, а кинути мені виклик, власне, нікому. Може, якось поміряємося силами?

«Був би радий це зробити, гівнюче ти малий. Якби моя нога ще була при мені, ти б обісрався, перш ніж я закінчив показувати свої сили».

— Я справді фехтував, але, на жаль, був змушений покинути цю справу. Проблеми зі здоров’ям. — Ґлокта відповів йому глузливою беззубою усмішкою. — Втім, насмілюся сказати, що ще міг би вколоти вас кілька разів, якщо ви дуже хочете вдосконалити свою майстерність.

Тут Вурмс насупився, але Ґлокта вже пішов далі.

— А ви, певно, гаддиш Кадія.

Гаддишї був високим струнким чоловіком із довгою шиєю та втомленими очима. Мав на собі просту білу сорочку, а на голові в нього був пов’язаний чисто-білий тюрбан. «Вигляд у нього не багатший, ніж у решти тубільців у Нижньому місті, та все ж він відзначається певною гідністю».

— Я Кадія, і народ Дагоски обрав мене собі за речника. Але гаддишем я себе вже не називаю. Жрець без храму — це взагалі не жрець.

— Ми й досі повинні слухати про храм? — занив Вурмс.

— Допоки я засідаю в раді, на жаль, повинні. — Він знову поглянув на Ґлокту. — Отже, в місті новий інквізитор? Новий диявол. Новий носій смерті. Твої справи мене не цікавлять, мучителю.

Ґлокта всміхнувся. «Зізнався в ненависті до Інквізиції, навіть не побачивши моїх інструментів. Утім, від його людей аж ніяк неможна чекати великої любові до Союзу: вони — майже раби у власному місті. Чи не міг би бути нашим зрадником він?»

«А може, він?» Генерал Віссбрук здавався вірним вояком до нутра кісток, людиною з надто сильним почуттям обов’язку та надто слабкою уявою для інтриг. «Але мало хто стає генералом, не дбаючи про власний зиск, не підмазуючи, щоб поїхати, не зберігаючи якихось секретів».

«А може, він?» Корстен дан Вурст дивився на Ґлокту, скривившись так, наче він був погано вичищеним нужником, яким той мав скористатися. «Я тисячу разів бачив таких, як він, цей нахабний шмаркач. Може, він і рідний син лорд-губернатора, але цілком очевидно, що він вірний лише самому собі».

«А може, вона?» Магістр Ейдер була щедра на милі усмішки та вияви ввічливості, але очі в неї були тверді, як діаманти. «Оцінює мене, як купець оцінює клієнта-невігласа. Вона — це більше, ніж вишукані манери та пристрасть до іноземних фасонів. Набагато більше».

«А може, він?» Тепер видавався підозрілим навіть старий лорд-губернатор. «Чи справді в нього така біда з очима й вухами, як він стверджує? Чи щось у його примружуванні, його запитаннях про те, що відбувається, вказує на прикидання? Чи не знає він уже зараз більше за інших?»

Ґлокта повернувся й пошкандибав до вікна, притулився до прикрашеної гарною різьбою колони біля нього й визирнув на приголомшливий краєвид. Вечірнє сонце ще гріло йому обличчя. Він уже відчував, як неспокійно соваються члени ради, щиро бажаючи його позбутися. «Цікаво, як швидко вони накажуть каліці забиратися з їхньої прекрасної зали? Я не довіряю жодному з них. Жодному». Він усміхнувся самому собі. «Саме так і має бути».

Найперше терпець урвався Корстенові дан Вурмсу.

— Очільнику Ґлокта, — різко промовив він, — ми вдячні вам за те, що ви сумлінно прибули сюди, але я не сумніваюся, що у вас є нагальні справи. У нас вони, звичайно, є.

— Звісно. — Ґлокта з демонстративною неспішністю пошкандибав назад до столу, неначе виходячи з зали. Тоді витягнув одне крісло й опустився на нього, скривившись від болю в нозі. — Я постараюся висловлювати якнайменше зауважень, принаймні на початку.

— Що? — перепитав Віссбрук.

— Що це за один? — поцікавився лорд-губернатор, витягнувшись уперед і примруживши слабкі очі. — Що тут відбувається?

Його син був безпосередніший.

— Що це ви, на вашу думку, виробляєте? — запитав він. — Ви з глузду з’їхали?

Гаддиш Кадія стиха захихотів собі під носа. З Ґлокти чи з люті інших присутніх, незрозуміло.

— Прошу, панове, прошу, — тихо і терпляче промовила магістр Ейдер. — Очільник щойно прибув і, можливо, не знає, як у Дагосці ведуть справи. Ви маєте знати, що ваш попередник не відвідував цих зборів. Ми успішно керували цим містом кілька років, і...

— Закрита Рада з цим не погоджується.

Ґлокта продемонстрував королівський указ, тримаючи його двома пальцями. На мить показав документ усім так, щоб було видно важку червоно-золоту печатку, а тоді кинув на інший кінець столу.

Карлот дан Ейдер під підозрілими поглядами інших узяла документ, розгорнула й почала читати. Насупилась, а тоді підняла одну гарно вищипану брову.

— Здається, це ми тут нічого не знаємо.

— Дайте поглянути! — Корстен дан Вурмс вихопив документ у неї з рук і почав читати. — Не може бути, — пробурмотів він. — Не може бути!

— На жаль, може. — Ґлокта продемонстрував усім присутнім свій беззубий усміх. — Архілектор