Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

Неврози зашкалюють останнім часом й вилітають з нього стрілами, відбиваються відлунням та летять у нікуди. Неприкаяний. Чому непильна робота в Абеля сьогодні виявилася важчою, ніж учора у Стефано? Всі ці зачіпки, інтерес до особи Лі – ніщо інше, як спроба заповнити порожнечу. Проста звичка бути необхідним. Він спробував мислити раціонально і зрозуміти, що – так, йому не вистачає покійного боса, він був йому близький за духом, а тепер його не стало, і він втратив не тільки улюблену роботу, а й наставника, і в деяких моментах – Стефано замінив йому батька; Монтей і не замислювався раніше, як важко переживатиме втрату боса. І тепер, коли все навалилося, втрата старого життя, розлучення з Сарою, новий бос і дурна варта на цвинтарі, він почувається мустангом, що губиться, метушиться, загнаний у стійло. Можливо, якби не щоденний караул у царстві тиші й спокою – смерть Стефано не позначилася б на ньому так сильно. Туга за недавнім минулим трансформувалася в абстрактний спусковий гачок. «Необхідно придумати щось, що допоможе мені звільнитися від похмурих думок».

Він роздратовано схопив пакет із бутонами й жбурнув у відро для сміття. «Ніякого коледжу мистецтв! Жодних дівчат. Прощавай, Лі. Крапка!» Потім допив каву, завалився на софу спати далі. У тиші із заплющеними очима він переконувався, що позбавити себе справ, які не стосуються його особистості – правильно. У всього є своя ціна, – улюблена фраза Стефано, – за знання завжди треба платити. Ціна за правду про Лі, що її занапастило і чому він тепер стереже її тлінне тіло, може бути занадто високою і для нього безпідставна. Монтей провалився в сон під аромат фруктових відтінків, яким огортали стіни кухні бісові квіти у відрі для сміття.

Заступаючи на чергування, Монтей ігнорував усе, що могло повернути його до минулого. «Вище ніс! Достатньо загонів і копатися в тому, що тебе засмучує. Це забирає багато сил та часу». Він більше не сидів під дахом склепу Буре́, набридло студити поперек об холодний мармур. Вибрав нове місце під старим розлогим дубом, поставив собі розкладне крісло, звідси видно було освітлену ліхтарями алею і всіх, хто міг по ній пройти. У темряві цвинтар з цього ракурсу скидався на старий парк.

– Ну що ж, пейзаж мені подобається. Атмосфера – саме те!

 Сьогодні Монтей прихопив із собою губну гармошку для настрою. Він давно не грав.

– Немає нічого такого, що може тебе зруйнувати, якщо воно вже є у твоєму житті.

На цій ноті він заграв мелодію з колискової, яку в дитинстві, коли Монтей прокидався від нічних кошмарів і не міг заснути, співала йому Дана.

«Потрібний час ... Трохи часу. Ще час. Скільки його у нас до світанку? Ми правимо свій внутрішній світ...»

Вітер підхопив мелодію минулого і забрав її на крилах ночі крізь шелест гілля верб, тисів і пронісся крізь могильні лабіринти далеко в дикі прерії. Монтей зробив паузу, йому захотілося простежити, куди поповзуть його вільні від тягаря думки. Раніше музика допомагала йому знайти ґрунт під ногами. Швидше за все його направить туди, де тягнеться линва, що йде в безодню сумнівів. Він завзято бився з собою, закриваючи рани минулого, які нагадували про біль. Проте замість епілептичного екстазу, його накрила хвиля бархатистого звуку... Тео здалося, що він почув звучання вічності, гра на інструменті зачаровувала слух, хтось йому підігравав.

– Скрипка? – Тео сканував освітлену алею.

Порожнеча, але музика продовжувала пливти повітрям. Чоловік зосередився на склепі Буре́, мелодія долинала звідти, але автора виконання йому не було видно. Монтей не роздумуючи переслідує мелодію, й що ближче він до склепу, то вона вихором від нього віддаляється. Її змінює звук босих ніг, що шльопають, і протяжне відлуння жіночого сміху. Він повітряний, сором'язливий та сумний. Уривчастий неземний голос його манив завиваючи.

– Тео... Тео... Зіграй для мене забуту мелодію скрипаля на гармошці.

– Хто тут? – одразу дістав ліхтарик і почав водити променем по кутках. – Годі тобі, не бійся... – любо покликав до себе, – ти чудово акомпанувала, зі знанням справи.

Втім, попри добродушність відповіді не було. Повітряний голос та мелодія скрипки зникли безповоротно. Нічний вітер знову зашумів опалим листям і ялиновими голками. Монтей обійшов склеп, запалив настінний прожектор і оглянув плити. Нікого живого. На тлі пересічних мармурових поховань виділялося лише одне. Тео спрямував промінь світла на стіну і раптом на секунду остовпів від побаченого. На мармуровій плиті покійниці Лі червоною помадою було виведена коротка фраза:

Троянди її вбивають.

Хтось залишав йому натяки та підказки. Мимохіть потягнувшись рукою до плити, Монтей торкнувся пальцями таблички з дзеркальними датами. Жодних слів, тільки момент ейфорії. Спалах перед очима. Думки зіткнулися з негараздами й те спонукало до нових запитань.

– Хто тебе вбив, Лі? – і наступна підозра. – А Стефано теж вбили чи він справді від раку помер?!

Дихання відпустило. У нього більше немає жодних сумнівів, що смерть дівчини пов'язана з тим дорученням, яке він чекає від Стефано. Випарувалися. Тепер він зрозумів, чому його підсвідомо тягнув інтерес до покійниці. Монтею пригадалися слова колишнього боса незадовго до його смерті, вони пронизали, мов кинджал грудну клітину. Остання спільна розмова стала для Монтея свого роду попередженням, якому тоді він не надав належного значення.

– Послухай старого, Тео... Я скоро піду слідом за музикою. Сподіваюся, тобі вистачить сміливості в цьому розібратися, синку. Ти отримаєш від мене вказівки, але пізніше. Чекай! Просто чекай!

Тепер Монтей упевнений, що опинився біля склепу племінниці Стефано не випадково. Колишній бос мав рацію. Він (Стефано) пішов (помер) слідом за музикою (скрипалькою Лі).

– Він знав... – все ще тримав руку на плиті покійниці. – Певно знав, що тебе вбили! Але не зміг почате довести, тому я повинен докопатися до істини.