Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Тим часом Ярослава зустріла тільки-но приїхавших бабусю і тітку Таню. Дівчина допомогла їм викласти на прилавки товар, а заодно і відпросилася на пошуки так званого «скарбу». Тітка Таня розповіла, що ця традиція обов’язково дотримується з давніх-давен. Вона, будучи ще такою ж юною та допитливою, щороку бігала з друзями лісом. Декому щастило, і вони знаходили оленячі роги, рідкісні рослини або навіть напівдорогоцінне каміння. Чи то правда, чи то плітки, але розповідали, що знахідки мали чудотворні здібності.

Ближче до опівночі народ на Лукавому полі почав потроху розходитися – це місцеві невеликими групками вирушали на пошуки скарбів. Ярослава ж виглядала своїх нових подружок, але скрізь натикалася лише на незнайомців. Що ще більш дивно – дехто з них з цікавістю роздивлявся дівчину. І робили вони це без жодного натяку на сором’язливість. Часами навіть здавалося, що хтось ось-ось та і простягне руку, щоб доторкнутися до дівчини. Проте Ярослава не пам’ятала, щоб бачила їх в пансіонаті чи Роздоріжжі. А пам’ять на обличчя вона мала дуже хорошу. Зазвичай.

Гості, не помічаючи глибокої ночі, весело танцювали навколо вогнищ та брали участь у святкових обрядах – стрибали через вогонь, мірялися силою, співали пісень. Хтось торкнув Ярославу за плече. Обернувшись, вона нарешті побачила ту саму трійцю дівчат-русалок.

- Куди підемо? - запитала Лілія.

– Навіть не уявляю, – розвела руками Ярослава. – Це ж ви проводите конкурс, знаєте правила.

- Ти що ж скарб не хочеш знайти? – здивувалася Аїра.

- Хочу, мабуть, - відповіла Ярослава.

- Ну, тоді візьми та подумай, куди б ти зараз пішла? Помічниця Ягині має відчувати такі речі, - наполягала на своєму Аїра.

Розгублено озирнувшись, Ярослава знизала плечима. Вона гадки не мала, як брати участь у цій грі, але точно знала, що в темний ліс не пішла б навіть із ліхтариком. Коли вона запропонувала вирушити до річки і русалки погодилися, Ярослава полегшено зітхнула. Після натовпу народу та жару вогнищ на березі здавалося свіжо та просторо. Хоч ніч і видалася напрочуд ясною, дівчата захопили із собою скляний ліхтар зі свічкою всередині та вручили його новенькій. Полум'я химерно танцювало в траві, вказуючи шлях до велетенського корчу у самого краю води. Як тільки ватага підійшла ближче, свічка заспокоїлася і осяяла округу рівним теплим світлом.

Річка, біля якої опинилися дівчата, вилася прямо за Лукавим полем. Вода тут переважно текла спокійно, лише під час паводків, виходячи з берегів. Витік водотоку починався високо в горах за пансіонатом, біля озера Берегиня. Далі річка звивалася по всьому Чаробору та його околицях, а в результаті впадала в Смородинове озеро. Через це річку прозвали Тропкою, натякаючи, що вона з'єднує три казкові світи, як дорога.

Ярослава слухала цю історію від своїх нових подружок та милувалася берегом. Високий очерет, що шерхотів від вітру, декілька поодиноких дерев з острівцями зелені, чисте небо і повний місяць, що виблискував на водній гладі. Що може бути красивіше?

Дослухавши місцеву оповідку про річку, дівчина запитала:

- А як зрозуміти, що ти знайшла скарб?

- Так само, як впізнаєш будь-яке диво, - відповіла Осока, але, бачачи сумнів на обличчі співрозмовниці, пояснила: – Ви чудесами це кличете. Наприклад, щось тобі в руки падає з нізвідки або з'являється там, де не повинно бути. Може виглядати химерно.

– Наприклад, як це? - запитала Ярослава і підняла руку.

На долоні лежав невеликий краплинний камінчик. Своїм легким сяянням він нагадував бурштин. До каменю був акуратно прилаштований шнурок, тим самим перетворюючи знахідку на амулет.

- Я щойно в траві його знайшла, - знову заговорила Ярослава.

- Здорово! - заплескала в долоні Лілія. - А раптом це справді скарб Матері Сирої-Землі?

- Що значить "раптом"? – обурилася Аїра. – Це він і є! Чи мені не знати?

- Та ну… - скривилася Ярослава. – Якась дрібничка із ярмарку?

- Пфффф ... - надулася Лілія. - Яка ти нудна! Це оберіг, аж ніяк інакше. А ти, між іншим, жодного не носиш. А від нави, як себе бережеш?

- Дівчата, - поблажливо посміхнулася Ярослава, - дякую за розвагу, але, невже, ви справді думаєте, що я поведуся на це? Хоча задумка весела, особливо для приїжджих. Маркетинг, скажу я вам, в «Причаробор’ї» на високому рівні!

На мить над берегом повисла тиша. Першою відізвалася Лілія, та зверталася вона до своїх подруг:

- Про що новенька хранителька говорить?

Аїра, як завжди з поблажливим виглядом, хотіла відповісти, але Ярослава її випередила:

- Я одразу здогадалася, що ви аніматорки. Занадто вже були схожі на казкових персонажок.

Чи то дівчині здалося, чи то очі Аїри і справді блиснули блакиттю, але, задерши ніс, вона запитала:

- Начебто ти можеш відрізнити! А побачивши справжніх русалок, що зробила би? Злякалася, та й годі! Усі смертні боязкі перед чарівними істотами.

Так, Ярослава дуже любила казки, проте не вірила в них. Казки – це всього-на-всього історії, вигадані оповідки народів світу. Вона завжди керувалася девізом «вір лише своїм очам». Але коли вже дівчатам так хотілося поговорити на цю тему, Ярослава відповіла: