Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

В невеликій двокімнатній квартирі Полтави панувала метушня. Знаєте, така типова біганина, коли у різні боки летять незручні босоніжки на платформі, завузькі спідниці та немодні светри. Десь за шафку закотився улюблений блиск для вуст, в скриньці з прикрасами неможливо знайти золотий ланцюжок, а в дорожню валізу не влазить четверта пара кросівок. І все це за умови, що потяг відбуває через півгодини.

- Ярослава, ще раз тобі кажу, візьми ті червоні босоніжки. Коркова підошва це безсмертна мода! – темноволоса дівчина на ім’я Марина намагалася зібрати свою подругу в кращих традиціях міських красунь.

Відфутболивши вказаний предмет під ліжко, згадана Ярослава придавила коліном валізу і нарешті застібнула її. Тяжко видихнувши, дівчина звалилася поряд і відповіла:

- Я туди їду працювати. Навряд чи після робочого дня у мене буде хоча б найменше бажання взувати підбори.

Подруги виглядали як Інь і Ян. Марина - висока, струнка, з засмаглою шкірою і темним волоссям. Її батьки часто жартували, що на ній відігралася якась таємна іспанська кров. Та і характер у дівчини був немов у бика на кориді. Ховайтесь всі, хто стоїть на дорозі! Ярослава ж скоріше нагадувала типову слов’янку. Трохи нижче середнього зросту, світле волосся, карі очі та ледве помітне ластовиння на округлому обличчі. Характером вона була м’якіша за подругу і, мабуть, могла зватися мрійницею. Та це зовсім не заважало дівчатам міцно дружити ось вже який рік поспіль.

- Слухай, я тут вкотре загуглила цей твій пансіонат і досі не знайшла жодного відгуку від працівників, - Марина вже який день намагалася відмовити подругу від поїздки.

Почалося все два тижні тому. До Галини Владиславівни – бабусі Ярослави – зателефонувала подруга молодості і запропонувала підробіток. Треба було приїхати в лісовий пансіонат та попрацювати зо два місяці пекаркою. Що-що, а це Галина Владиславівна вміла просто на відмінно. Закінчивши в юності столичний технологічний університет харчової промисловості, жінка все своє життя зв’язала з пекарською справою. На жаль, останнє її місце праці збанкрутувало через брудні махінації власника, і бабуся Ярослави, вийшовши на заслужену пенсію, відкрила невеличкий кіоск домашньої випічки. Але в літній період більшість студентів роз’їжджалися додому і продажі сильно падали.

Тому Ярослава з радістю прийняла бабусину пропозицію виїхати в лісову глухомань. Тим більше, що пансіонат під назвою «Причаробор’я» славився грандіозними святами та гуляннями в народних традиціях. А віднедавна дівчина активно цікавилася легендами й віруваннями своїх предків.

Власне це і занепокоїло Марину в першу чергу. Після різдвяних свят її подруга з головою поринула у світ міфів та казок. І якщо раніше вона цікавилася виключно перспективною журналістикою (на перший курс якої планувала вступати в наступному році), то зараз повністю змінила рішення щодо майбутньої професії. А скільки було списано зошитів всілякими оповідками… Так одразу і не полічиш.

Подруга Ярослави дивилася на ситуацію більш прагматично. Тим паче їй зовсім не подобалося, що дівчина їде працювати в місце, яке неможливо знайти на карті. Так-так, вас забирають на вокзалі, а потім дві години везуть у невідомому напрямку. В інтернеті немає ні адреси, ні відгуків від працівників, ні навіть фотографій. Як взагалі у сучасному світі можна вести бізнес при таких умовах? Марина вже разів зі сто наголосила, що скоріш за все на подругу очікує убога халупа з рабськими умовами праці. Але Ярослава нічого і чути не хотіла. Раз за разом на просторах інтернету вона знаходила захоплені відгуки про місцеві свята і легенди, про унікальність природи та казкову атмосферу. Люди так розписували свій відпочинок, наче побували в іншому, насправді чарівному світі. Дівчина була впевнена, що така таємничість – це вдалий маркетинговий хід. Та і що казати? У сучасному світі, де людству доступні які-завгодно розваги, саме щось подібне стає жаданим.

- А що мені робити в місті? – якось у відповідь запитала Ярослава подругу. – Цього року всі роз’їхалися подорожувати різними країнами, а ти взагалі розписала собі літо по хвилинах. Кожен день якісь гуртки, щотижня виступи в театрі, по вечорах концерти під гітару. Ще й кураторкою в шкільний табір записалася. Подумай сама, яка різниця, де я проведу канікули? І так би шукала підробіток, а тут все на тарілочці принесли.

Що тоді, що зараз Марина могла ще довго сперечатися, але Ярослава була як завжди непохитна в своїх планах. Тому дівчина взяла з неї обіцянку писати хоча б раз на декілька днів, замовила через застосунок таксі і відправила на вокзал. Сама ж дістала з холодильника пиріжок, так дбайливо приготований Галиною Владиславівною, вмостилася перед телевізором і з насолодою провела останній весняний день. Відзавтра в неї вже не буде жодної вільної хвилини.

***

Наступного дня Ярослава вже мандрувала до пансіонату. Провівши у потязі понад двадцять годин (хто ж знав, що їх країна може похвалитися такою протяжністю колій?), дівчина нарешті зійшла на потрібній станції і намагалася розгледіти бабусю. Та приїхала ще позавчора, але до праці так і не приступила – управитель пансіонатом був у відрядженні.

На парковці стояло декілька авто. Судячи з табличок, що тримали в руках водії, вони забирали до «Причаробор’я» новоприбулих. Онде приїхала сім’я з чотирма малими дітьми, що намагалися перекричати один одного. Трохи лівіше прибув молодий юнак з купою фотообладнання. А з VIP-вагону виходило елегантно одягнуте подружжя, тримаючи в руках декілька померанських шпиців.