Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Галина Владиславівна ж стояла біля блакитного «Запорожця». І, чесно кажучи, на фоні більш сучасних побратимів, автомобіль здавався іграшковим. Не через свої розміри, ні. «Запорожець» хоч і був стареньким, та виглядав, як дорогий раритет. Яскрава блакитна фарба гарно блищала на сонці, як і хромові диски на колесах, а через вимите лобове скло виднівся білий шкіряний салон. Біля бабусі стояв чоловік років шістдесяти і невпинно веселив співрозмовницю. Галина Владиславівна уважно слухала його і весь час, неначе дівчинка, порскала зі сміху. Ярославу ж помітили лише тоді, коли вона стала прямо перед парочкою.

- Ой, моя хороша, - схаменулася жінка і поспішила обійняти онучку. – Як добре, що ти приїхала! Познайомся, це Данило Устимович і…

- Та який там Устимович, - відмахнувся чоловік, приязно посміхаючись у вуса. – Зви, як усі, дідом Данилом.

Спритно схопивши валізу новоприбулої, він закинув ту до багажника, що знаходився спереду авто. За тим розсадив своїх пасажирок і помчався до «Причаробор’я».

Краєвиди насправді вражали своєю різнобарвністю. Господарські поля строкатими клаптиками встилали пагорби, а ліси зеленими смугами ділили місцевість на нерівні сектори. Раз на якийсь час пейзаж мінявся місцями, і вже соковиті ліси розмежовувалися поодинокими полянами з різнокольоровими квітами. Подекуди з-за обрію виринала тоненька річечка, щоб обігнути пасовиська, а затим сховатися у черговому ставку. Так і крутилися краєвиди немов карусель, доки вдалині не показалося містечко.

- А це туточки Роздоріжжя, - махнув по праву сторону дід Данило. – Більшість працівників «Причаробор’я» звідсіля. А хто не в пансіонаті трудиться, так фермерством займається. Є в нас і коняр, і вівчар, і козовод. Кожен третій займається, як не молочкою, так птицею. А ще коваля маємо, шкіряника, столяра… - на хвилину водій замовк. Щось полічивши в голові, він нарешті гордо продовжив. – Та всіх маємо! Кого хочеш знайдеш! Щоправда віднедавна ветеринара немає. Та це не надовго, когось з інституту пришлють на відпрацювання. В нас з кожним роком молоднечі все більше і більше!

Ярослава здивовано дивилася у вікно. Як цьому всьому вдавалося ховатися від цивілізації? Хоча ні, судячи з розповіді діда Данила, якраз з цивілізацією у Роздоріжжя все в порядку. Просто на сайті жодного слова немає ні про містечко, ні про його околиці. До речі, про них. Тутешній край називався Чаробором. І оскільки на карті нічого подібного дівчина не знайшла, то вирішила, що це місцева назва. Більше того, про Чаробор ходили різні чутки. Точніше, писалося у жовтих газетах. Подейкували приїжджі, що бачили тут різні дива: то вогні на болотах, то ступу в небі, навіть про русалок з лісовиком розповідали. Але жодних доказів, звичайно ж, ніхто не надавав. Марина ​​фиркала і сміялася з цих вигадок, але Ярослава подругу не засуджувала – чого тільки не зроблять менеджери, щоб людей у ​​пансіонат заманити. Та воно й добре - часом так сильно хочеться з головою поринути у фантазію і відгородитися від сірих буднів.

На сайті ж дівчина знайшла інформацію, що історія Чаробора тяглася з часів набагато старших. Скільки разів не намагалися ліс вирубати чи кар'єр вирити, так все не ладналося – техніка ламалася, погода псувалася, та й стільникового зв'язку довкола ніякого не було. Лише в одному місці більш-менш сигнал ловив. Там пансіонат і побудували, а усі місцеві легенди на ігрища для приїжджих перетворили. Якщо подумати, то містична історія створення і колоритні свята – це прекрасний маркетинговий хід. Чому ж тоді «Причаробор'я»  неначе приховують від навколишнього світу?

Проскочивши поворот до Роздоріжжя і ще один навпроти, що вів у гущавину лісу, автівка нарешті піднялася вверх по схилу. Варто було проїхати невелику алею, як Ярославі відкрився воістину казковий краєвид.

Пансіонат розкинувся на найширшому пагорбі в окрузі. Будівлям налічувалося вже кілька десятків років і при цьому комплекс успішно існував до цього дня. Лише зрідка розбудовуючись і оновлюючись, «Причаробор’я» зберігав шарм у фольклорному стилі, не поспішаючи міняти архітектуру на сучасну. Ще здалека виднілись стіни кольору топленого молока, які обрамлялися темним різьбленим деревом. Яскраві вітражі гармоніювали з різнокольоровою черепицею, а високі колони майстерно повторювали казкових створінь – русалку, лісовика, вовкулаку та безліч інших.

Дід Данило люб'язно доставив пасажирок прямо до центрального входу в пансіонат, а за тим картинно зачадивши вихлопною трубою, раритетний автомобіль зник на під’їзній алеї. Дівчина тим часом відірвала погляд від пансіонату і озирнулася з пагорба. Ліс, званий тут Чаробором, займав величезну територію і лише малими острівцями виділялися галявини та болота. Найближче місто було за пару годин їзди, тому єдиною цивілізацією залишався пансіонат та сусіднє містечко під назвою Роздоріжжя.

Метрдотель метушливо зустрів новоприбулих і провів у службові приміщення. Спочатку Ярославі здалося, що саме в холі панує надзвичайне пожвавлення – на рецепції приймали нових постояльців, носії допомагали з  валізами, весь час під ногами носилися чиїсь діти. Але потрапивши в робочі коридори, дівчина зрозуміла, що справжнє життя кипить саме тут. Працівники квапливо снували з приміщення в приміщення, відзначалися в списках, забирали чисту білизну, привозили брудну, гриміли вазами і майже кожні п'ять хвилин гукали управителя. Дмитро Костянтинович, той самий управитель, у свою чергу намагався поговорити в кабінеті з бабусею Ярослави.