Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я зачекала, поки він ступить крок за борт, відтак втягнула повітря, плигнула і врізалася в холодну воду поряд. Навколо заклубочилися бульбашки, хмарками зринаючи на поверхню, очі защипало від солі. Я покрутилася на місці, намагаючись зорієнтуватися. Риф унизу зміївся заплутаним лабіринтом, що глибшав у міру відпливання від острівця, який виднів удалині.

Навколо гребенів звивалися зграйки рибок, на їхніх райдужних лусках і блискучих плавцях мінилося сонячне світло. Корали здіймалися, ніби куполи несосвітенного палацу; деякі з видів я ще не бачила.

Ми вже точно перебували поза Звуженням. Проте спів коштовностей лунав знайомо. Голоси каменів зливалися в одну мелодію в товщі води, і, щойно я відрізню їх один від одного, можна буде братися до роботи.

Я випірнула на поверхню, набрала в легені повітря й витерла сіль з очей. Але вона ніби в’їлася глибоко в горло.

— Починайте з глибшого краю кожного рифу. У першій половині дня наляжмо жвавіше, а пополудні візьмемося за ті хребти, де мілкіше. Завтра так само, тому позначайте свої маршрути. І придивляйтеся до південного боку. Схоже, там течія огинає край рифу.

Двоє джевальських добувачів кивнули й узялися старанно дихати, качати повітря, поперемінно наповнюючи груди й видихаючи. Кой робив те саме, одночасно зав’язуючи волосся, а я, працюючи легенями, посовалася під вагою ременя.

Я аж затремтіла від знайомого відчуття, коли ребра ніби розтягуються, і синхронного сопіння добувачів навколо. Надто вже нагадало про пірнання на джевальських рифах і постійний спустошливий страх, що не полишав мене всі ті роки.

Тільки коли ступила на борт «Жоржини», той страх став від мене відсуватися.

Я сунула руку в розріз сорочки й витягнула Вестову каблучку, що висіла на шнурку. Вона лягла в долоню, мерехтливо сяючи на сонці. Ми вже добряче відійшли від Звуження, проте я фізично відчувала відстань, мов туго напнуту струну між мною та «Жоржиною».

Виштовхнула повітря з грудей, і на краю свідомості засвітилося тепле бурштинове світло Вестової каюти. Його смак. Жито і морський вітер. Той тихий звук, що вихопився з капітанових грудей, коли мої пальці торкнулися його ребер. Та ніч знову яскраво постала перед очима.

Я щосили втягнула повітря, затамувала дух, відкинула голову та востаннє ковтнула. І поки

згадка про Веста не зміцніла так, щоб загатити у груди кулаком, пірнула у воду.

Палуба «Селени» зблискувала під місячним світлом, а ми, пліч-о-пліч стоячи на вітрі, струшували із себе воду. Клов умостився на табуреті, нашу здобич розклали перед ним, він по одному зважував камені й вигукував їхню вагу Золиному скарбнику, а той записував до розкладеного на колінах гросбуха.

Клов кинув на латунні ваги цибулястий шмат граната, нахилився та примружено придивився до циферблата, посвітивши собі ліхтарем.

— Половина.

Кой за моєю спиною задоволено хмикнув.

Його здобич не дивувала мене. Завжди було цікаво, чи не виховував його якийсь знавець коштовностей, бо за формою скелі під коралами він умів розрізняти, які хребти будуть найбагатшими на камені. Я збрехала б, якби заперечила, що покращила свої знання, спостерігаючи за його роботою на рифах. Та коли зо два роки тому взявся до перевізницької справи, він уже не мав потреби пірнати, як ми з рештою добувачів.

Райланд скрушно похитав головою, стиснув зуби. Його здобич не ввійшла навіть у п’ятірку кращих. І Вікова теж. Не дивно, що тоді, коли я зустріла Золу в Дерні, він підшукував нового добувача.

Кой натягав добра понад сім каратів і завтра напевне притягне не менше. Він дужчий за мене і може довбати молотком сильніше, тож на

видовбування кількох каменів йому потрібно менше занурень. Проте я не переймалася. Ну й нехай заробить більше монети. Що швидше ми виконаємо план, то скоріше я зможу повернутися на Звуження й відшукати «Жоржину».

— Суши манатки. Вечеря.

Клов підвівся з табурета й віддав скарбникові ваги.

— Фейбл. — Вимовив моє ім’я, не дивлячись на мене, просто смикнув підборіддям у бік проходу: за мною, мовляв.

Я перекинула ремінь через плече й рушила за ним до широкої напіврубки. За розмірами вона вдвічі перевищувала ту, що на «Жоржині». До палуби та стін були пригвинчені робочі ослони, тепер на них троє гарпунників чистили рибу. Проте запахи забивав дим, що курився з капітанської каюти.

Там Зола сидів за своїм бюро, схилившись над купою мап, і навіть очей не звів, коли Клов поклав перед ним гросбух. Над нашими головами у кроквах завис міцний дух коров’яку з його люльки; дим закручувався в повітрі. Від цього виникало таке відчуття, ніби Сент десь тут, у каюті, поряд з нами.

Зола закінчив зі своїми записами, поклав перо й узявся роздивлятися гросбух скарбника.

— То що? — Він зиркнув на мене понад сторінкою.

— Що? — Я запитально глянула на нього.

— Мені потрібен звіт про занурення. — Стілець рипнув, капітан відкинувся на спинку, витягнув із зубів люльку. Тримав її перед собою, листя поволі тліло, і тоненька цівочка диму здіймалася до стелі.

— Так він там, — коротко кинула я, кивнувши на розгорнений зошит.

— Зануренням керувала ти. — Він підсунув до мене гросбух. — Хочу почути все від тебе.

Я глянула на Клова, не втямивши, чого Зола від мене хоче. Але той лише дивився на мене, ніби теж чекав на відповідь. Я випустила крізь стиснені зуби довгий видих, ступила кілька кроків до бюро, а відтак скинула ремінь із плеча. Той гепнувся об підлогу, інструменти грюкнули.

— Гаразд. — Я взяла зошит. — Двадцять чотири карати смарагдів, тридцять два карати турмалінів, двадцять один карат гранатів. Двадцять п’ять із половиною — галіотісу, тридцять шість каратів кварцу, двадцять вісім каратів геліотропу. А ще три шматки опалу, тільки вони не дуже годні. Загнати можна, але не за живі гроші.

Я затраснула зошит і кинула на стіл.

Зола втупився в мене крізь димок, що курився з його люльки із китового вуса.

— А вони як?

— Добувачі? — Я звела брову.

Той кивнув.

— Я ж уже розповіла.

Він грюкнув ліктями об стіл, уперся в стільницю.

— Маю на увазі, як вони поводяться. Були якісь негаразди?