Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Ти мені платиш, щоб я керувала зануреннями, а не доносила на добувачів.

Зола замислено стиснув губи. За мить висунув шухляду й поклав на купу мап гаманця. Вицупив п’ять мідяків і виклав стовпчиком переді мною.

— А тепер плачу і за те, і за те.

Я вдивлялася в його скривлені губи. У колючий погляд. Він і зараз грав у свою гру. А я й досі не збагнула її правил.

Доносити на інших добувачів — гарантований спосіб домогтися того, щоб у тебе вночі видерли інструменти та жбурнули за борт.

— Ні, дякую, — невиразно буркнула я.

Думала, кутовим зором помічу, як Клов тупцятиме, проте його черевики стовбичили нерухомо.

— Гаразд, — постановив Зола, відсовуючи стілець. — Завтра маєте добути вдвічі більше.

— Удвічі?! — вигукнула я заголосно.

Тут він звернув на мене пильнішу увагу. Звів обидві брови, роздивився мене.

— Удвічі, — повторив.

— Ти не попереджав. Ми стільки не потягнемо.

— Я встановив норму, ще не знаючи, що матимемо таку фахову добувачку, яка керуватиме зануреннями. Не очікував, що ви за день стільки добудете. — Він самовдоволено знизав плечима.

— Це неможливо, — повторила я.

— Тоді ніхто з вас не повернеться на Звуження.

Я стиснула щелепи, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. Найгірша помилка, якої можна припуститися із Золою, — це дати йому мене збентежити. Мені треба повернутися на свій корабель. Це найголовніше.

Я закліпала. Коли це я стала вважати «Жоржину» своєю? Своєю домівкою?..

Проте якщо я не здобуду над ним перевагу, домівки мені не бачити.

— Я розумію, що ти затіяв.

— Розумієш?

— Ти запустив мене до кубрика, при тому що всі зметикували, що сталося з Крейном. Ти замість власних добувачів ставиш мене відповідальною за занурення. Хочеш, щоб хтось мене позбувся ще до прибуття в порт.

— Так ти там таки була, коли Вест убив Крейна. — Зола звів брови з викривальним виразом. — Я не вважав тебе за вбивцю. І це не я вигадав поставити тебе відповідальною.

Тепер він цілковито перемикнувся на Клова.

Я також повернулася до нього, але штурман зберігав непроникний вигляд. Дивився просто на мене своїми порожніми, мов нічне небо, очиськами. І в цьому також була погроза.

Вони із Золою мали стислі терміни. І не могли їх порушити. Звісно, я Сентова донька. Та якщо вони надумали використовувати мене проти власного батька, нащо вивозити зі Звуження? Я можу принести набагато більше користі.

Клов знав мої здібності щодо коштовностей, і спершу я вирішила, що я тут саме тому. Не тільки добувати, а й віднаходити камені, потрібні їм для

здійснення замислів.

— Що ти з ними збираєшся робити? — Я запитувала Золу, утім дивилася все ще на Клова.

— Із чим? — Зола видушив подобу посмішки.

— Чому корабель, який має дозвіл на торгівлю на Звуженні, іде під фальшивим гербом і провадить добування на рифах у Безіменному морі без дозволу?

Він схилив голову, роздивляючись мене.

— Ти викинув увесь вантаж, змінив шлях, а всім відомо, що могутня персона з Бастіана, яка тримає торгівлю коштовностями, прагне отримати твою голову.

— І що?

— І з цього постає питання. Що ти збираєшся робити із понад трьома сотнями каратів коштовностей?

Зола перевернув люльку і вибив попіл об край бронзової попільнички, що стояла на бюро.

— Іди до мене в команду, тоді, може, розповім. — Підвівся і згорнув мапи.

Я кинула на нього холодний погляд.

— І яка тобі різниця? — додав він. — Змінюєш одного мерзотного капітана на іншого.

— Вест не має з тобою нічого спільного, — відказала йому.

Зола пирхнув.

— Схоже, ти так і не пізнала свого капітана ліпше! — І зацокав язиком.

Спиною мені пробіг холодок. Це те саме, що казав сам Вест, коли ми розмовляли в Дерні.

— Вибач, що засмучу тебе, Фейбл, але Вест пролив стільки крові, що можна всю «Жоржину» вимазати червоним.

— Брешеш!

Зола здійняв руки, знущально зображуючи захист, обійшов бюро й усівся за стіл.

— Ти впевнена, що не хочеш зі мною повечеряти?

Узяв тарілку, дзенькнув об неї кінчиком виделки, а на обличчі знову майнула недобра, огидна посмішка.

Я підібрала ремінь і рушила до дверей. Клов, що стояв на шляху, не зрушив із місця; я зупинилася просто перед ним, так близько, що могла торкнутися. Губ не розтиснула, але мовчки виплеснула на нього весь потік своєї ненависті. Котила її перед собою хвилями, аж поки не помітила, як його губи тіпнулися. Він відійшов убік, а я взялася за клямку, розчахнула двері й, вийшовши, гучно ними хряснула.

Знову намотала на себе ремінь, затягнула й рушила нагору, на шканці, де сидів Кой і метляв ногами над штурвалом. Він міцно притискав до себе миску юшки, волосся сохнуло, розпущене по спині. Помітив мене — і здвигнув бровою.

Я не розуміла, що привело Коя на «Селену», та тим і не переймалася. Проте було в нім дещо, у чому я могла лишатися певною. Я підчепила носаком черевика п’ятку іншого, щоб стягнути.

Кой впустив ложку в миску.

— Ти що, в дідька, робиш?

Я знову перевірила інструменти, помацала пальцем край зубила.

— До завтрашнього заходу сонця доведеться подвоїти видобуток, якщо хочемо, щоб нам заплатили.

Той закляк, переводячи погляд із мене на воду.

— Ти збираєшся знову туди?

Місяць був уже майже повний, його бліде світло блимало на спокійній поверхні води навколо нас. Поки не зберуться хмари, я можу вмоститися на мілині й попрацювати на найближчій до поверхні скелі. Це буде повільно, але, щоб виконати норму, яку встановив Зола, годин денного світла мені забракне.

Добувач не зрушив із місця, і я додала:

— Гадаю, до світанку зможу набрати ті двадцять каратів.

Той якусь мить міряв мене поглядом, і його чорні очі аж світилися в темряві, а відтак щось буркнув і підняв ремінь, кинутий на палубу. За мить ми вже вибиралися назовні.

Райланд споглядав нас із