Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Уже котру годину намагаюся налаштуватися на роботу, але ні чорта не виходить. Навіть діти притихли. Ходять по дому навшпиньки, що, якщо чесно, дивно.

Я планувала проводити чоловіка на роботу, але не вийшло. Через те, що всю ніч не могла зімкнути очей, під ранок організм узяв своє. Коли прокинулася, побачила коротке повідомлення на екрані:

"Увечері буду раніше. Я тебе кохаю."

Три слова. Як виявляється, мало треба для щастя. Жінкам узагалі важливо знати і чути, що їх люблять. І не важливо, скільки років ви разом - рік, п'ять чи двадцять. Щоразу, коли коханий чоловік каже "я тебе кохаю", немов диво відбувається. До тремтіння, до метеликів у животі й запаморочення. 

Закінчивши роботу, втомлено відкинулася на спинку крісла. Усе виглядає банально, немов уже сто разів було. Це мене зовсім не влаштовує, але вдіяти нічого не можу. Напевно, краще відкласти роботу на кілька днів. Так я тільки себе мучу, ґвалтуючи власний мозок з особливою жорстокістю.

Зайшла у вітальню під гучні крики. Ну ось, наврочила. Подумки голошую, але посмішка сама собою з'являється на губах. Із клініки ще не дзвонили, але Ося, мабуть, уже трохи відійшла від ситуації, що склалася.

- Дівчата, що відбувається?

Середня дочка сиділа на підлозі, а молодша кидалася на неї з подушкою, кричачи щось невиразне. 

Підійшла ближче, і дівчатка завмерли. Ося кинулася мені на руки, гірко схлипуючи.

- Так швидко розповідайте.

- Мамо, вона сказала, що я прийомна.

Це що ще за новини? Аня, побачивши моє здивоване обличчя, спробувала порозумітися:

- Я просто пожартувала! Не думала, що вона сприйме це серйозно.

Лагідно погладжую Осю по спині, намагаючись її заспокоїти.

- Оська, ти ж знаєш, що Аня любить дражнити. Ти наша рідна дівчинка. Ми тебе дуже любимо. Я тобі фотографії з пологового будинку покажу. Так думаю, жартів на сьогодні достатньо. Дівчата, а що щодо завдань від Лідії Павлівни?

- Ну мам... - почали хором обидві.

- Навіть чути нічого не хочу, марш у кімнату. Ну або я можу зателефонувати татові.

Слово "тато" - магічне в нашому домі. Річ не в тому, що дівчатка його боялися. Швидше, не хотіли засмутити. Тому що справжні татові принцеси. Для них він немов супермен.

У кімнату увійшла Катя. Я миттєво напружилася. Ось її мені точно зараз бачити не хотілося. Мимоволі зробила глибокий подих і втупилася прямо на неї. Чомусь зараз усе виглядало інакше. Бувають такі моменти, коли усвідомлення б'є яскравим спалахом, і ти розумієш: ну ось воно... ну як, я могла не бачити цього раніше. Навіть тіло видало реакцію. Усередині піднімався протест.

Завжди потрібно довіряти інтуїції, особливо в плані жінок. Особливо тих, кого ти збираєшся пустити у свій дім. Навіть якщо ця жінка нічого тобі не зробила. 

- Кать, ти щось хотіла?

- Мені скоро вже можна повертатися в гуртожиток. Ви не проти, якщо я візьму Валину валізу? Але я поверну обов'язково.

Проти? Звісно, я не проти. Бери, можеш усі валізи винести з нашого будинку. Можеш навіть не віддавати. Тільки швидше повертайся, звідки прийшла.

- Якщо Валя дозволила, візьми звісно.

Катя киває. Здається, виглядає не дуже щасливою... ще б пак. Насилу втримуюся від колючої фрази: може, речі допомогти зібрати?

- Щось іще?

Ні, ну хіба мало. Може, машину викликати або речі завантажити. Потрібно ж допомогти людині. Мені здається, я взагалі зараз на все готова, аби залишитися у власному будинку без сторонніх. Тим паче таких ось.

- Ні. Спасибі вам, Інно. За все спасибі.

- Будь ласка, Катю. 

Я повернулася в кабінет і знову сіла за роботу. Цього разу вийшло непогано, навіть дуже. Не ідеально, але цілком пристойно. Нарешті вдалося зосередитися. 

Через годину напруженої роботи зробила паузу і, подивившись на екран, посміхнулася. У цей момент телефон завібрував на столі. Повідомлення від Ігоря: 

"Скоро буду".

На кухні я швидко організувала все необхідне. Сіла чекати. Хотілося якнайшвидше змити неприємний осад після вчорашньої сварки. Щойно чоловік зайшов до кімнати, я кинулася йому на шию. Він від несподіванки не відразу розкрив обійми, а кілька разів здивовано моргнув.

- А де ж наше стандартне "де ти був, як ти міг"? Навіть не посвариш?

- Не посварю.

Разом ми пройшли на кухню. Чоловік швидко помив руки і повернувся за стіл. З насолодою втягнув запах, а я дивилася на нього як заворожена. Боже, який же він гарний. Такий рідний і красивий. Чорт забирай, ніколи не звикну. Світ жорстокий і несправедливий. Нечесно, що чоловіки з роками стають тільки привабливішими, а нам доводиться буквально вигризати кожен день молодості. Усі ці креми, підтяжки, йоги, косметологи. А він сходив у барбершоп і все як з обкладинки. 

- Смачного.

Діти вже повечеряли, тож на кухні ми абсолютно самі. Напевно, не буду зволікати, треба одразу запитати, які плани на вихідні. Хто б знав, що відповідь почути я готова не була.

- Не хочеш провести свій вихідний із доньками та дружиною? Чи Катя важливіша? 

- Інно, не перекручуй. Я швидко допоможу з речами і повернуся.

Серце прискорилося, відбиваючи ритм десь у горлі. Ні, так не піде. Не хочу, і все.

- Ні, я, звісно, все розумію, але відколи ти в нас у таксисти подався?

- Дівчинка буде тягати важкі сумки, а ми просто помахаємо рукою? Інно, ну припиняй, уже до маразму доходить.

- Дівчинка?

- Так, дівчинка, Інно, дівчинка. Вік нашої доньки. Забула? Так я тобі нагадаю. Маленька дівчинка.

Образа стиснула горло мерзенними, противними щупальцями. Він так і не зрозумів, що я на межі. Що весь цей час трималася за тонку нитку, яка ось-ось готова обірватися.

- Я пам'ятаю, Ігоре. Головне, щоб ти не забув.

Вийшла з кухні, залишивши чоловіка наодинці з собою. Ну і нехай сидить у гробовій тиші. І в ліжко може теж не повертатися.

Я ж теж не залізна. На мені дім і діти, а ще робота. Так, я теж працюю, любий, теж втомлююся. Чомусь вважається, що жінка має встигати все. Не важливо, яким чином. Але потрібно, щоб у домі чисто, затишно і з дітьми повний порядок. Усіх нагодуй, усіх обслужи, з усіма погуляй, а ще працюй, розвивайся. А як інакше? Ти ж не клуша якась.