Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Проте я знав, що обоє вони помилялися. Чоловіки просто хотіли забрати із собою в море шафу. Чому це було так важко зрозуміти?

9

Грабіна?

Я рідко її бачив, а надворі — так взагалі ніколи. Вона повсякчас хворіла й не виходила, завжди лишаючись в палаці.

Я бачив її, високу і дуже худу, в довгій чорній сукні або халаті. Вона повільно ходила, тримаючись за стіни й меблі, не звертаючи на мене уваги, наче не бачила, як я намагався проскочити в потрібне місце, але якось вона зупинилась і темним, як вона сама, голосом запитала мене, чи я не син поручника, маючи на увазі мого тата.

Я йшов іншою стороною коридору, а тут зупинився і, притиснувшись про всяк випадок до стіни, винувато відповів, наче зробив щось зле, що так і є. Але вона нічого не відповіла й пішла далі, а потім і я собі рушив тишком-нишком.

Діти сміялися?

Я не знаю, що то були за діти й чому вони були там, та й чи були там взагалі, і якщо вони все ж були, чому так багато, і чому вони бігали довкола і сміялися, і я — теж з ними. Але це відбувалося в отому темному коридорі, тож, імовірно, я сплутав відблиски світла на підлозі зі звуком сміху. А також, можливо, ми (якщо діти таки були) або я сам (якщо їх не було) не бігали чи бігав, а ходили чи ходив, зазираючи в кімнати, щоб побачити, де лежить її тіло.

Хай там як, якщо, скажімо, діти були, то ми ходили коридором і, проминаючи двері, зупинялися й відчиняли їх, заходили до кімнати й обдивлялися, а потім виходили, зачиняли і йшли далі.

І в одній з кімнат, гадаю, останній, ми її знайшли. Вона витяглася на столі, вкрита чорною атласною тканиною, сама вдягнена в чорне, носаки її черевиків з чорної лакованої шкіри визирали з-під краю сукні, руки схрещені на грудях і, як здавалося, зв’язані чотками. Її обличчя було жовте, як віск, щоки запали, ніс зіщулився, наче заклеєний, а величезні очі випиналися під повіками.

Ми всі заклякли, наче засоромлені через нашу поведінку раніше, а потім тихо, одне за одним, витиснулися з кімнати, наче дим, і насамкінець, здається, залишили двері відчиненими.

Тобі щось наснилося тієї ночі?

Тієї ночі мені наснилося, що всі ми — тато, мама, Нора, я, граб’я, його сестра Анна, Адек і Бодек — та інші, кого я не запам’ятав, сидять за великим, довгим обіднім столом з білою скатертиною і білими порцеляновими тарілками та столовим сріблом, накритим для обіду, а посеред столу витяглася грабіна, як воно насправді й було, але вдягнена в біле, із розсипаними навколо неї білими квітами — теж, як воно й було. Але тепер грабіна була неймовірно довга, значно довша, ніж насправді, завдовжки з увесь величезний стіл.

Граб’я сидить на чолі столу біля голови грабіни, Адек і Бодек — по інший бік, ліворуч від нього, нас четверо — навпроти, тато — поруч із граб’єю, ліворуч від мене, а мама — праворуч, біля Нори.

Усі їдять і розмовляють, столове срібло дзенькає об порцеляну, лунають людські голоси, але моя тарілка порожня. Тато це помічає і вирішує покласти мені їжі. Він лізе рукою серед квітів, щось там шукає, зрештою знаходить і намагається відірвати щось для мене, неначе частину чогось більшого. Йому, однак, важко це зробити, тож він витягає правицю, хапає нею ножа, сідає, лізе лівою рукою туди, де була права, і встромляє ніж у гору квітів біля грабіни. Тато знову силкується, викручує ножа туди-сюди і зрештою таки витягує щось, кладе мені на тарілку, сідає і продовжує розмову, ніби нічого й не відбувалося. Тато дав мені щось подібне на індичу гомілку. Я беру її в руки, кусаю і починаю жувати.

Я їм, і поглядаю на граб’ю, й бачу, що він тримає в руках дебелу кістку з великим шматом м’яса на ній, кусає її час від часу і жваво пережовує. Від вуха до вуха він вимастився в жирі, а на його обличчі сяє усмішка — здається, він вдоволений.

Та потім я бачу, що то не жир вимастив його обличчя, а кров: його лице геть червоне, і м’ясо, яке він гризе, не приготоване, а сире. Я позираю навколо й бачу, що так з усіма за столом: люди не користуються ножами й виделками, як до цього, а тримають шматки сирого м’яса і вгризаються в нього, пережовують те, що відірвали, і насолоджуються цією їжею. Адек і Бодек за столом навпроти мене роблять те саме, що й тато з мамою поруч зі мною, а за мамою — і Нора. Вона, здається, їсть із особливим запалом — жадібно вгризаючись у те, що тримає в руках, глибоко впинаючись у нього зубами, відриваючи те, у що вчепилася, і пережовує, ніби з полегшенням.

І тоді я розумію, що моє обличчя теж вимащене чимсь вологим, імовірно, кров’ю, а тримаю я не смажену індичу гомілку, а сиру, і м’ясо в роті теж сире. Воно холодне й волокнисте і має прісний смак гуми. Мене сповнює відраза, я хочу його виплюнути, але потім відчуваю, як тато штовхає мене в ліве плече, змушуючи проковтнути. Я знаю, що скорюся, тож ковтаю, що відкусив, але відразу вибльовую разом з усім вмістом шлунка. Мене охоплює огида, я прокидаюся з криком і сідаю в ліжку.

Мене неймовірно нудило, і згадавши смак сирого м’яса зі свого сну, я відригнув і обблював усе ліжко. Я плакав і волав на повен голос.

Яким був похорон?

Всю ніч дощило, день був холодний і сірий, усі йшли в пальтах, дехто (родичі граб’ї та інші люди, зокрема тато з мамою) мали чорні пов’язки на рукавах, а чоловіки тримали в руках капелюхи. Обличчя жінок під капелюшками затуляв чорний серпанок.

Попереду процесії йшов оркестр — усі музики були вдягнені в чорне і грали щось повільне й сумне на своїх духових інструментах, — за ними котився чорний рівний похоронний віз з чотирма стовпчиками з жолобками по боках, на стовпчиках тримався дах, укритий чорним оксамитом зі звислою сріблястою бахромою. Чорна труна, облямована сріблом, стояла посеред возу на невисокім підвищенні, вкритім чорним оксамитом.