Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Граб’я, обидва сини, його сестра та інші родичі, що приїхали з цієї нагоди, йшли за ними, а четверо нас — позаду: я — між батьками, тримаючи їх за руки, а Нора — біля мами. За нами йшов великий натовп — дворові робітники й друзі сім’ї, чимало сільських мешканців, а в самому кінці — дехто з навколишніх сіл.

Коли труну опустили в могилу і почали прикидати землею, я опинився поруч із Адеком, і під глухий стукіт грудок землі по кришці труни він поглянув на мене, вказав пальцем у небо, а потім опустив його вниз до землі й водночас підморгнув із пустотливим виразом обличчя, що означало: його мама пішла на небеса, але приходитиме, коли їй заманеться.

10

Пан Фльоріян?

Пан Фльоріян був начальником сільської пошти, який дружив з моїми батьками. Був він високий і незграбний, із лискучою голомозою головою, рідесенькою бахромою сивого волосся над вухами й на потилиці та блідо-блакитними очима, подібними на калюжі молочної рідини. Його суглоби постійно голосно тріскали, і здавалося, що він ламає гілочки, коли йде або рухає раменами, руками чи пальцями.

Він мав серйозну проблему: час від часу великі ґулі, схожі на велетенські чиряки завбільшки з волоський горіх, що ніяк не проривалися назовні, вискакували в нього на чолі, носі, підборідді та під очима і повністю спотворювали його зовнішність. Ґулі трималися день-два, а потім безслідно зникали, ніби їх і не було.

Дух вавилонського полководця чи візира Бель-Рабім-Абілсіла відмовився ввійти в царство мертвих і хотів вселитися в тіло пана Фльоріяна. Невідь-чому воно йому сподобалося.

Та пан Фльоріян на це не погоджувався і шалено опирався. Дух приходив до нього вночі, між ними тривали довгі суперечки, й іноді доходило до бійки. Наступного дня пан Фльоріян мав блідий і виснажений вигляд, і часто саме після цього його обличчя спотворювалося.

Одного ранку він прокинувся з ліжком у крові і з довгими порізами на грудях, череві, руках і навіть обличчі. Він бився з духом усю ніч на кривих турецьких шаблях, і вони завдали один одному безліч ран.

Але порізи були неглибокі, радше подряпини, ніж рани, і загоїлися за кілька днів, знову не залишивши ані сліду.

Із паном Фльоріяном траплялися й інші дива. Він брав, наприклад, у руки коробку сірників, і ті здіймались у повітря, утворюючи граційну арку і лишаючись там на кілька секунд, подзенькуючи, наче металеві стрижні, перед тим як впасти на землю. Подібне відбувалось і з колодою карт, яку він тримав у руках, коли, скажімо, збирався їх роздавати: карти вилітали з-під його пальців у повітря, утворювали чудову арку, завмирали так на мить, а потім, як і сірники, падали додолу.

Він не мав дружини й жив сам. Одного вечора, коли пан Фльоріян грав у шахи з каноніком — сільським священиком, — двері прочинилися й у кімнату забіг пес, якого ніколи досі не бачили. Коли пан Фльоріян крикнув на нього, щоб той забирався геть, пес розсипався купою піску на підлозі.

Тоді літня жінка, якої теж ніколи раніше не бачили, ввійшла в кімнату з мітлою, лопаткою для сміття й відром, змела пісок і вийшла. Коли вранці прийшла служниця, на підлозі ще залишалося трохи піску, тож їй довелося його вимести.

Часами пан Фльоріян приходив до нас на вечерю, і тоді з різних куточків помешкання час від часу долинав дивний стукіт, іноді — навіть із меблів, а ще чулися звуки кроків і дзенькіт залізного ланцюга. Тоді пан Фльоріян щось гнівно казав чудернацькою мовою, і звуки тихшали. У таких випадках тато сидів із роздратованим виразом обличчя, а мама і Нора, вирячивши очі, блідли. Я тоді теж дуже лякався, відчуваючи, як шкірою йде мороз, а волосся стає на голові дубом, але щойно звуки припинялися, я знову їх жадав. Такі речі були мені значно цікавіші за звичайне життя.

11

Книжки?

Я любив книжки більше за все на світі, навіть більше, ніж грати в ігри й вигадувати, і використовував знайдене в книжках у своїх казках.

Щовечора перед сном, коли видавалася слушна нагода, тато чи мама читали мені, сидячи поруч на краю ліжка, а я стежив очима й пальцем на сторінці за тим, що вони читають.

А ти також читав?

Я був замалий, щоб ходити до школи, але, стежачи за тим, що вони читають, і ставлячи запитання, поступово почав потроху читати й сам. Оскільки вони не могли читати щоразу, коли мені кортіло, наприклад, удень, я став сам брати книжки й пробувати читати, знову запитуючи, коли необхідно. Врешті-решт я зміг читати все.

Які книжки?

Спочатку дитячі, а потім казки: «Гензель і Ґретель», «Білосніжка і сім гномів», «Кіт у чоботях», «Гидке каченя» тощо, а коли я подорослішав, — історії про подорожі до далеких земель, в Африку чи Америку. Особливо я любив про Америку й індіанців, які воювали з білими людьми, знімаючи з тіл скальпи. Мене ті індіанці лякали, але книжку було годі відкласти. Також мені подобалося читати й про гарних індіанців, що траплялися серед них, — хоробрих і шляхетних, — і я сам уявляв себе індіанцем. Я дізнався, що віґвам — це дім, томагавка — сокира, а мокасини — черевики, і проговорював ці слова, вдаючи, ніби я індіанець.

Але були дві книжки, які я любив найбільше.

Перша називалася «Збиточник Гумфрі» — про англійського хлопця, якого ніхто не любив, хоча він насправді був доброю людиною. Гумфрі був похмурий і неговіркий серед дорослих, любив гратися не з іншими дітьми, а лише сам або з тваринами — собаками й кіньми. Коли його батько помер, а мати вийшла за іншого, Гумфрі не поладнав із вітчимом і його відправили до інтернату. Він не ладнав ані з однокласниками, ані з учителями, завжди захищав свої переконання, і коли одного дня побачив, як учитель за якусь провину жорстоко б’є палицею маленького школярика-новачка, втрутився. Сам дуже міцний, Гумфрі ударив учителя і збив його з ніг, через що той вдарився головою об гострий кут стільця і знепритомнів.

Наступного дня його мали вигнати зі школи за цей вчинок, але перед покаранням Гумфрі мусив провести ніч у вежі, що височіла над центральною будівлею. Рік добігав кінця, було холодно, вітряно, ще й дощило, і у тій вежі без вікон хлопець змок і змерз, тож уранці