Читати книгу - "Гон Шен, Foma"

     — О. Гон Шен.

     — Привіт друзі.

     — Що тут у нас? 200 гривень! Дякую Гон Шене! — показав зуби Саша, і поклав конверт в рюкзак.

     — Привіт Гон Шене! Давай їсти шашлик.

     Батько Сашка дав Гон Шену пластикову тарілку з шашликом, і запросив до столу. Він налив собі сік, і почав один їсти.

     — Приємного. — Підсіла Мансі.

     — Дякую.

     — Ти уявляєш? Він так і сказав!

     — А ти Гон Шен, що думаєш з цього приводу?

     — З якого?

     — Бєламі, котрий африканець. Памʼятаєш?

     — Памʼятаю. І що?

     — Він на фізкультурі завжди перший прибігає. Я в нього запитав, чому він швидше всіх бігає, а він знаєш, що відповів? Каже, що звик на водойму перший прибігати, поки всю воду не випили. Ну, не сміх?

     — І сміх і гріх. Хахаха…

     — А з чого ж тут сміятися? Якщо людина здатна про себе пожартувати, то це впершу чергу вказує на її силу. А якщо інші кепкують з того, через що багато людей страждають, то це вказує на не повагу, але на низький рівень розвитку.

     — А ти Гон Шене, не правильно мене зрозумів. — Тамуючи сміх, посуворішав Саша.

     — Та годі тобі, Олександре. Він все правильно сказав.

     — То ти заступаєшся за нього? В чому твоя проблема, Гон Шене? Ти не хочеш радіти таким дрібницям? Чи ти вважаєш, що повага до оточуючих тебе людей, не може проявлятись через гумор?

     — Але такі жарти, це низько. — Вступилася Мансі.

     — А я згадав… Ти ж дивний. Мені Вільям якось розповідав, що в дитинстві ти хотів краном неба дістатись. Навіщо?

     — Не твоє діло.

     — Ну, а як це. Нам цікаво. Наший друг не може бути дивним. Якщо хтось дізнається, що мій друг дивак, то і про мене так подумають. Памʼятаєш ту стару поговорку?

     — І що? Що тут дивного?

     Батько Олександра відійшов покурити з іншими батьками, і Сашка почала переповнювати впевненість.

     — А те, що нормальна людина не думатиме про дурниці. Дорослі люди — прагматики, і не забивають голову всілякою дурнею.

     — І що з того? — став між Сашою, і Гон Шеном Джозеф, який весь час сидів на лавочці. — Почінмо з того, що це не Гон Шенова мрія, а моя.

     — Твоя? Так це вкрай змінює справу. Якби Гон Шен про таке думав, я б хвилювався. Адже він не розуміє жартів, але якщо ти Джозефе, то я спокійний.

      Знову повеселішавши, пішов до своїх Саша, і вже забув про всю, щойно награну серйозність.

     — Ходімо Гон Шене. — Мансі взяла за руку Гон Шена, і вони втрьох з Джозефом пішли ще теплою дорогою на метро.

     Вони вийшли з парку і пішли пити каву. Гон Шену було до сліз приємно, що його товариш, вищий усіх на голову, заступився за нього, і захистив його від Саші.

     — Ось кава.

     — Дякую Джозефе.

     — Та нема за що. Мій батько знає, що таке достаток. Тому ми можемо пити каву. — Самовдоволено всміхнувся Джозеф.

     — А що, Вільям справді таке говорив? — звернулася Мансі до Джозефа. — Навіщо?

     — Ну, — зніяковів, що аж зблід Джозеф. — Це я ще в 2 класі розповів. Але зараз мені так соромно через це. Поки малий був геть не думав, що говорив. Вибач Гон Шене. Мені дуже прикро… Тоді я не думав, що за слова потрібно буде відповідати.

     — Нічого страшного, друже. Не друг мені той, хто допоможе з нагоди, але той хто визнає свою провину, і стане стіною, коли вітер збиватиме з ніг.

     Стримуючи сльози, розчулився Джозеф, і поставивши каву, нахилився до Гон Шена, і так по братерському приобійняв його.

     — Як гадаєте, дорослі курять бо більше не діти?

     — Не знаю. Мама завжди мені відповідала, що коли я виросту, я її зрозумію. Каже, мов, без батька геть тяжко, тому і курить. — Відповіла Мансі.

     — Так! Ось що я вам скажу, — набравшись снаги, потвердішав в голосі Гон Шен. — Нехай клятва наша тримається на нашій дружбі, і завжди веде нас у путь, куди б ми не йшли. Якщо дорослі стають такими нудними, через те, що згубили дитинство, так нехай усі діти в світі більше ніколи не гублять своїх мрій. Нехай усі наші надії здійснюються, і не згорають в роках. Щоб ми ніколи не курили, не пили, і не дай Бог нам втратити віру в безмежні дитячі мрії.

     — Золоті слова.

     — За мрію, друзі. — Гон Шен, як і його дід на його дні народженні — підвівся, і так по доброму всміхнувся своїм друзям. — За вас, і за вічну дитячу мрію. Я вірю, що поки дорослі не повірять в дитячі мрії, цей світ так і погасне в куриві тих, хто зневірився в кольорових надіях.

     — За тебе Гон Шене. Нехай буде любов.

     — За любов в усьому світі, друзі!