Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Омус, стоячи поруч, мовчки дивився на Мора. У його очах промайнув жах, який було важко приховати. Здавалося, що ім’я Родріги викликало в нього якісь болісні спогади.

Мор підняв голову, і його очі, червоні від стримуваних сліз, зустріли погляд Калгарона.

— Її вбив чоловік із палаючим мечем, — сказав він, намагаючись говорити твердо, але його голос ламався від болю. — Вони всі прийшли... Вбили її, батька і сестру. Вони знищили все, що я мав... — його голос ставав тихішим із кожним словом, а сльози повільно текли по обличчю.

Калгарон мовчки вдивлявся в хлопця, його погляд поступово змінювався. У ньому не було лише злості чи здивування — тепер у його очах з’явилося щось схоже на співчуття, хоча й приховане за суворою маскою.

— Чоловік із палаючим мечем, кажеш… — Калгарон промовив повільно, обережно підбираючи слова. — Хлопче, ти навіть не розумієш, у що вплутався. Але якщо це правда… Якщо це був він… 
Калгарон схилив голову, немов від тяжких думок, його червоні очі палахкотіли гнівом, прихованим за важкою маскою спокою.

— Тоді й не дивно, чому Родріга не змогла впоратися, — промовив він, його голос звучав глухо, але кожне слово було мов удар молота.

Омус, що стояв поруч, здригнувся від цих слів і майже одразу вигукнув, його голос звучав із подивом, змішаним із напругою:

— Це той... як його там... Люціус? — запитав він, неначе намагаючись переконатися у своїх здогадках.

Калгарон глибоко вдихнув, а його м'язисті плечі напружилися, ніби він намагався стримати вибух емоцій.

— Так, думаю, це він... Прокляття! — Калгарон раптом підняв голос, його гнів був майже відчутний у повітрі. — Чому він досі живий?! І як, до всього, він заволодів нашим мечем?! — закричав він, його голос лунав, мов грім у печері.

Мор, не розуміючи всієї складності ситуації, зробив крок вперед, його очі широко розплющилися, а голос був сповнений подиву:

— Люціус? Ви знаєте вбивцю моєї мами? — запитав він, ніби шукаючи пояснень серед цього хаосу.

Калгарон різко повернувся до хлопця, його погляд був палаючим, але водночас у ньому відчувалася певна тяжкість.

— Так, ми стикалися з ним... двісті років тому, — відповів Калгарон, його голос затихав, але кожне слово звучало важко. — Він убив одного з нас, могутнього демона, що був частиною нашого братства… — Калгарон опустив голову, ніби занурившись у спогади. Його голос ставав тихішим, але в ньому відчувалася гіркота.

Омус, не витримавши напруження, втрутився:

— Але як це можливо? Як смертний може жити так довго? — запитав він, його голос був сповнений щирого здивування.

Калгарон не поспішав відповідати. Він задумливо дивився на вогонь у каміні, його очі блищали, відображаючи полум’я. Нарешті він підняв голову і вимовив повільно, неначе намагаючись скласти шматки пазлу:

— Можливо, його живить меч… — сказав він, вдумливо промовляючи кожне слово. — Той меч, який він узяв у нашого брата.

Мор застиг, його серце забилося сильніше. Його голова повнилася питаннями, але головне з них було надто очевидним.

— Ви хочете сказати, що мій ворог… має демонічний меч? — запитав він, і в його голосі змішалися страх і лють.

Калгарон глянув на хлопця, його обличчя було серйозним, як камінь.

— Так, хлопче, — підтвердив він. — І саме тому Люціус такий небезпечний.

Мор стояв, тримаючись за медальйон на грудях, його очі палали злістю і болем. Він дивився прямо в темне обличчя Калгарона, який стояв перед ним спокійно, але з якоюсь глибокою, прихованою рішучістю. Атмосфера в кімнаті була гнітючою, а тінь від вогню каміна розтягувалась по стінах, роблячи їхні постаті ще більш моторошними.

— Я хочу вбити його! Знищити! Стерти! Хочу, щоб він втратив свою сім'ю і відчув те, з чим я зараз живу! — закричав Мор, його голос лунав, наче розбитий дзвін. Його кулаки стиснулися до білого, а сльози, що котилися по обличчю, блищали у світлі каміна.

Омус, який стояв поруч, тільки похитав головою, не витримуючи напруження цієї сцени. Він двома руками схопився за голову, його обличчя спотворилося, ніби від болю, і без слова вийшов із кімнати, залишивши Мора наодинці з Калгароном.

— У нас спільні інтереси, хлопче, — промовив Калгарон своїм глибоким голосом. Його роги кидали зловісну тінь на стіни, а червоні очі виблискували, як розпечений метал. — У мене є для тебе пропозиція.

Мор підняв голову, його погляд був сповнений як надії, так і скепсису. Він мовчки слухав.

— Як ти дивишся на те, щоб стати моїм учнем? — продовжив Калгарон, спокійно дивлячись на юнака.

— Ти даш мені силу для помсти? — запитав Мор, його голос звучав напружено, наче він боявся, що відповідь буде «ні».

— Я не тільки дам тобі силу, — відповів Калгарон, нахиляючись до нього, — я навчу тебе користуватися тією силою, що ти вже маєш. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти особливий, хлопче.

Мор зробив крок уперед, його очі заблищали вогнем рішучості.

— І я знищу Люціуса? — запитав він, майже кричачи.

Калгарон ледь помітно посміхнувся. Це була не просто усмішка, а щось більше — мовчазна згода на спільну справу.

— Так, ти знищиш Люціуса, — промовив він, і його голос став глибоким і впевненим. — Але не тільки його. Ми знищимо їх усіх. Всі, хто посмів знищити наш світ, будуть покарані.

Він підійшов ближче до Мора і, поклавши важку руку йому на плече, постукав по ньому, ніби на знак схвалення.

— А зараз, — продовжив Калгарон, — покажи мені свого оленя. Я хочу побачити, на що ти здатний.

Мор лише кивнув, не сказавши жодного слова. Його серце билося швидше, коли вони разом покинули кімнату і рушили до виходу.

Коли вони вийшли на вулицю, ніч огорнула їх глибокою темрявою. Лугрім стояв неподалік, його могутня постать виділялася на фоні нічного неба. Червоні очі оленя палахкотіли, немов два вогняні маяки, а шипи на спині блищали під світлом місяця.

Калгарон зупинився і вдивився в демонічного звіра. Його погляд був сповнений захоплення і обережності.