Читати книгу - "Чи це людина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Двадцять кроків, ми дійшли до колії, треба переступити через кабель. Вантаж лежить якось незручно, весь час сповзає з плеча. П’ятдесят кроків, шістдесят. Ось двері складу, ще така ж відстань — і ми покладемо вантаж на землю. Годі, більше не можу, вантаж тепер вже лежить мені цілковито на руці; не можу довше витримати болю і зусилля, кричу, намагаюсь обернутися — обертаюсь і враз бачу, як Нуль Ахтцен зашпортується і кидає підпору.
Якби я зберіг колишню спритність, я б міг відстрибнути назад; а натомість лежу на землі, сліпий від болю, м’язи звело судомою, затискаю вражену ногу руками. Гострий край підпори поранив мені підйом лівої ноги.
На якусь мить усе розпливається в запамороченні від болю. Коли я спромагаюся на те, щоб озирнутися, бачу, що Нуль Ахтцен не рушив з місця, він все ще там стовбичить, сховавши руки в рукави, і дивиться на мене без слова і без емоції. Підходять Міша з Галичанином, перемовляючись їдишем, дають мені якісь поради. Підбігають Темплер, Давид і всі інші — вони користуються з цієї пригоди, щоб призупинити роботу. Надходить капо, роздає стусани, штовхани та лайки, і товариші розсипаються, мов полова на вітрі. Нуль Ахтцен підносить собі руку до носа, вона червона від крові, він дивиться на неї порожніми очима. Мені дістались тільки два ляпаси, але від них не боляче, вони лиш приголомшують.
Інцидент закрито. Я стверджую, що сяк-так можу триматися на ногах — кістку, мабуть, не зачепило. Не наважуюсь зняти черевика, боячись знову викликати біль, а ще тому, що потім нога розпухне, і я не зможу його взути.
Капо посилає мене на місце Галичанина на горі чавуну, а він, люто глипнувши на мене, йде на моє місце поруч з Нулем Ахтценом; але повз нас уже проходять англійські в’язні, значить, скоро пора буде вертатися в табір.
Під час зворотного маршу я щосили намагаюсь іти швидко, але не поспіваю; капо велить Нулеві Ахтцену та Фіндеру підтримувати мене аж до посту СС, і врешті (на щастя, нині нема переклику) я опиняюсь у бараці, падаю на нари і можу передихнути.
Може, через тепло, а може, через зусилля під час ходи, але біль відновився, і разом з ним насунуло дивне відчуття вологості у пораненій нозі. Знімаю черевик — він весь у крові, що вже запеклася і змішалася з болотом та подертою ганчіркою, яку я знайшов місяць тому і яку одягаю як онучу, одного дня на праву, а наступного — на ліву ногу.
Нині, відразу після баланди, піду в Ка-Бе.
Ка-Бе — це скорочення від Krankenbau, лазарет. Це вісім бараків, вони у всьому подібні до інших бараків табору, але відокремлені огорожею з колючого дроту. Там постійно перебуває десята частина населення табору, але мало хто залишається там понад два тижні і ніхто — понад два місяці: за цей час ми повинні або одужати, або померти.
Тих, хто подає надії на одужання, у Ка-Бе лікують; тих, чий стан погіршується, з Ка-Бе посилають у газові камери.
Усе це пояснюється тим, що ми, на наше щастя, належимо до категорії «економічно корисних євреїв».
Раніше в Ка-Бе я ніколи не був, навіть в амбулаторії, усе тут для мене нове.
Амбулаторій є дві, медична та хірургічна. Перед дверима у темряві під вітром стоять дві довгі вервечки тіней. Комусь потрібна тільки перев’язка чи пігулка, інші потребують огляду, у декого на обличчі — смерть. Ті, що стоять першими в цих двох рядах, уже роззулися і готові ввійти; інші, у міру того, як наближається їхня черга, мудрують, як би, стоячи серед натовпу, розв’язати те, що в них править за шнурівки, або ж розкрутити залізні дроти, якими у них скріплені колодки, і розмотати, не подерши, дорогоцінні онучі на ногах; не занадто швидко, щоб не стояти марно босоніж у болоті, і не занадто пізно, щоб не пропустити своєї черги: бо входити в Ка-Бе взутим категорично заборонено. Про те, щоб заборони цієї дотримувались, дбає в’язень-француз, здоровило, який сидить в будці між дверима до амбулаторій. Він один з небагатьох французьких працівників у концтаборі; і не думайте, що проводити дні серед заболочених і подертих черевиків не є суттєвим привілеєм. Досить згадати, скільки людей приходять в Ка-Бе в черевиках і виходять з нього, більше їх не потребуючи…
Коли підходить моя черга, мені чудесним чином вдається зняти черевики й онучі, не загубивши ні одних, ні других, не давши собі вкрасти казанок і рукавиці, не втративши рівноваги, хоч мені довелося весь час стискати в руці шапку, яка в жодному разі не повинна бути на голові, коли заходиш у барак.
Залишаю черевики на зберігання і беру талон, після чого босий, тримаючи в руках весь свій убогий скарб, який ніде не можу залишити, шкутильгаю всередину і стаю в ще одну чергу, щоб зайти в кімнату для медогляду.
У цій черзі всі поступово роздягаються — коли підходиш до дверей, треба бути вже голим, бо санітар тут же всовує під пахву термометр; якщо хтось ще вдягнений, його черга пропадає, і він знов іде в її кінець. Температуру міряють усім, навіть якщо у когось короста або зубний біль.
Таким чином є певність, що той, хто не є серйозно хворим, не захоче через просту примху відбувати такий складний ритуал.
Нарешті підходить моя черга: мене приводять до лікаря, санітар виймає у мене термометр і оголошує: «Nummer 174517, kein Fieber» [16]. Мені не потрібен ретельний огляд, мене відразу визнають Arztvormelder, я не знаю, що це значить, а тут не місце щось питати. Мене виштовхують, я забираю черевики і вертаюся в барак.
Хаїм вітає мене: у мене хороша рана, не здається небезпечною і гарантує мені непоганий період відпочинку. Ніч я проведу в бараці з іншими, але завтра вранці на роботу не піду, а маю постати перед лікарями на остаточний медогляд — саме це й означає Arztvormelder. Хаїм знається на цих речах, на його думку, завтра мене, мабуть, покладуть в Ка-Бе. Хаїм — мій товариш по нарах, і я йому сліпо довіряю. Він — побожний польський єврей, знавець Закону. Він приблизно мого віку, за фахом — годинникар, а тут, у Буні, працює механіком точних приладів, тому він належить до тих небагатьох, хто зберіг гідність і впевненість у собі, бо виконує фах, на який вчився.
Так усе й було. Після підйому і роздачі хліба мене викликали надвір разом з іншими трьома з мого бараку. Нас завели в один кут аппельпляцу, де стояла довга черга всіх нинішніх Arztvormelder; підійшов якийсь тип і забрав у мене казанок, ложку, шапку і рукавиці. Решта засміялася — хіба я не знав, що треба було сховати їх або комусь довірити, а найкраще продати, бо в Ка-Бе їх мати не можна? Тоді вони дивляться на мій номер і хитають головами: від людини з таким великим номером, можна сподіватися будь-якої дурниці.
Тоді нас порахували, веліли роздягтися надворі у холоді, забрали нам черевики, знову порахували, поголили нам лице, голову і все волосся на тілі, ще раз порахували, потім завели в душ; відтак прийшов якийсь есесівець, подивився на нас без жодної цікавості, зупинився перед якимось чоловіком з великою водянкою яєчка і звелів відвести його вбік. Тоді нас порахували ще раз, ще раз повели в душ, хоча ми були ще мокрі після першого душу, а дехто з нас тремтів від лихоманки.
Тепер
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.