Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добротна металева, але дуже іржава огорожа тяглася хтозна куди. І жодної дірки. Далі видніла якась нова вулиця з одноповерховими будинками. Не те. Обдивившись навколо, він перекинув сумку через паркан і обережно переліз. Музей чи що? Будівлі мали старовинний вигляд. До них прибудовано кілька більш сучасних. Посеред недоглянутого газона росли дерева та кущі. Збоку за ними відкрився зовсім маленький занедбаний ставок. У вічі впала асфальтована доріжка. За однією з будівель було чути звук мотора. Територія виявилася залюдненою.
Телефон знову дав про себе знати.
— Так, Олено Валеріївно! Що? Наші сигнали практично поруч? Як це поруч? В один зливаються?! Тобто… В радіусі ста метрів… А… ще точніше не можна? Розумію, далі сам.
З телефоном у руці, Вадим наблизився до однієї з будівель і, повернувши за ріг, побачив машину швидкої допомоги. Між корпусами ходили люди, дехто у медичній формі. На стіні поруч із дверима він прочитав на табличці:
МОЗ України
Нижньороздольська
Центральна районна лікарня
Розділ ІІ
Пізнього літнього вечора навколо монастиря тріскотять цикади. Пахне трава. Чернець у довгій сутані з ліхтарем неквапно йшов до воріт. Приглушений голос обізвався до нього:
— Брате Матвію!
Здригнувшись, чернець високо підняв ліхтар, намагаючись роздивитися того, хто сховався у кущах:
— Хто тут? Хто кличе мене?
Жах спотворив його обличчя, коли тінь зробила крок із темряви. Затуляючись рукою, Матвій позадкував, але перечепився і впав на траву.
— Боже, спаси й помилуй! Свята Діво, врятуй мене, грішного!
— Чого ти так злякався, брате Матвію? — запитала тінь.
— Згинь, пропади!
Взявши нещасного за руку, непроханий гість тихо промовив:
— Не бійся, брате Матвію. Це не привид. Торкнися до мене.
— Брате Вінтіне… Це ти?!
— Я не привид. Але й не брат Вінтін.
— Хто ж ти тоді?
— Байташ.
Відповідь змусила Матвія відсахнутися.
— Так, я той самий Байташ, якого ще нікому не довелося побачити в обличчя і який наводить жах на усіх довкола.
— За що ж тебе так покарав Господь? — вигукнув чернець.
— Не мене він карає, інших. А бути знаряддям у руках Всевишнього — зовсім не кара. Але скажи мені, як здоров’я отця Теодозія?
— Старий та немічний, — відповів Матвій. — Зовсім слабий, доживає останні дні.
— Тоді настав час, — промовив розбійник. — За годину, коли усі спатимуть, ти відчиниш ворота.
— Ні, не проси, — благально склав руки чернець. — Краще убий мене.
— Спустися у підземелля і там…
Схилившись, Вінтін щось шепотів йому на вухо. Темрява не давала побачити, як на обличчі Матвія з’являлося чимдалі більше здивування. Він роззявив рота і не спромігся вимовити бодай слова.
— Про це місце і секрет, як туди потрапити, ніхто не знає. Знав лише отець Теодозій, який і був хранителем скарбів. Тепер він помирає. Чому ж нікому не передасть таємницю? А тому, брате, що там вже нічого немає. Таємна каплиця порожня. Двадцять років тому я допоміг отцю Теодозію вивезти усе це посеред ночі. Він сказав, що монастир збираються пограбувати і треба врятувати скарби. Насправді ж, багатство було передане герцогу Нілаші, який хотів захопити владу. Мене ж просто закололи його слуги. А вам сказали, що я потонув, рятуючи святого отця. Та Господь розпорядився інакше. Я вижив і поклявся повернути скарби монастирю. Так я став Байташем, ватажком розбійників. Ми влізли до замку і забрали частину скарбів. Багато їх вже розійшлося по руках прибічників Нілаші. Перед смертю герцог назвав усіх. А я пам’ятав кожну річ і навіть місце, де вона лежала у потаємній каплиці. Більше десяти років знадобилося мені, аби зібрати усе. І за годину ти відчиниш ворота, щоб ми повернули усе назад.
— Так, брате Вінтіне, — вражено промовив Матвій.
— А зранку відведеш отця Теодозія до потаємної каплиці.
— Так, брате Вінтіне…
— І після цього сам станеш хранителем скарбів.
Зранку у монастирі дзвонили дзвони. У потаємній каплиці лежав мертвий отець Теодозій з виразом жаху на обличчі.
* * *
— Ти взагалі з глузду з’їхала? Не розумієш, що накоїла?! — Щерба волав не своїм голосом, вимахуючи руками.
— А що я мала робити, — виправдовувалася Женя, — хапати й тримати? Брат повернувся з-за кордону, вона сказала, що їде з ним…
— Який брат?! Ти що, перший день працюєш? Ти відпустила тяжко хвору! Ще й з автодорожньої аварії, кримінальний випадок! Я за неї відповідаю, а не брат!
— О… тяжку… — обурилася Женя. — Та вона вже три дні як ходить! Ви самі її водили.
— Яке твоє діло?! Тобі належить за порядком слідкувати, а не за лікуванням!
— А я слідкую! — заводилася медсестра.
— Ні хріна ти не слідкуєш! Чому не подзвонила мені?
— А я дзвонила, а ви трубки не взяли.
— А на мобільний?
— А звідки? В усій лікарні вночі жодного телефона з виходом на «міжміську»! Ви не знаєте?
— А у тебе мобільного немає? — лютував лікар.
— Мій мобільний, — не приховуючи злості, тихо і твердо відповіла Женя, — річ особиста. І гроші на ньому мої особисті. І телефонувати вам з нього, лікарю, я не зобов’язана. Особливо, з такого приводу. До речі, ось вона просила передати вам.
У сестринську заскочив Гайда:
— Що тут відбувається? Рейвах на усе відділення!
— Та ось, медсестра наша, яка вважається однією з найкращих, елементарного поняття не має!
— А ви, лікарю, напишіть докладну, нехай мене з роботи виженуть, — крізь сльози говорила Женя. — Нехай залишаються ті, хто поняття має.
— Стоп, — обірвав сварку завідувач. — Зараз заспокойтеся, а за п’ять хвилин до мене в кабінет. Там розберемося.
Зашпортавшись за поріг, Щерба прожогом вскочив до ординаторської, де не було нікого. Тремтячими грубезними пальцями роздер конверт. Там лежали гроші. Більше нічого. Сльози навернулися на очі й він спромігся лише скрушно похитати головою.
Безпородний, але доглянутий рудий пес підтюпцем біг територією між корпусами. Назустріч йому траплялися люди. На пацієнтів він просто не реагував. Стосовно ж працівників існували свої градації. Декому Бурко спромогався двічі махнути хвостом, зате біля істинних своїх шанувальників міг дозволити собі й потанцювати. Якщо ж хтось біг заклопотаний, не помічаючи навколо нічого, пес, здавалося, розумів ситуацію й не ліз із вітаннями.
Рябокінь сунув у напрямку швидкої допомоги, нахилившись вперед і дивлячись собі під ноги. Його Бурко оббіг десятою дорогою.
— Розумна істота, — зауважив Іван Степанович, старий терапевт, пенсіонер. — Міг би гавкнути, але розуміє, що потім буде непереливки.
— Що вірно, то вірно, — згодився Хижняк, який щось обговорював із Дольним, коли підійшов ветеран районної медицини.
Існує принцип — двоє можуть стояти і говорити між собою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.