Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А на цих трьох місцях, — припустив Журбенко. — Могли бути гроші, припустімо герцога Нілаші, Наполеона і царські рублі. І приклеїв туди їх не хто інший, як Фабіровський, а отже вчинив цілком логічно, так як і мав.

Усі обернулися одночасно, шукаючи поглядом того, для кого зараз навіть не знаходилося ні імені, ні навіть епітета. А той, хто завжди був нагорі, над усіма, хто звик відчувати власну перевагу й маніпулювати іншими, несподівано знітився і принишк. Масивна приземкувата постать головлікаря, який завжди ходив з розгорнутими плечима, несподівано скулилася і стала меншою, ніж завжди. Погляд Костогриза скакав по деревах, не здатний знайти собі місця, а потім втупився у траву.

— Як же ви могли… — промовив Цекало, голос якого несподівано зірвався.

— Отак… цілий колектив… свідомо… який завжди вас підтримував і навіть поважав… Капець… — не стримався й Дольний.

— Ввести в оману…

— «Кинути», — підказала Ліда. — Зараз це так називають.

— Ні, я розумію, якби ще собі забрав… — наче ні до кого бурмотів Щерба. — Сам знайшов — сам забрав. Нікому не винен. Це зрозуміло, а так…

— І знав же, що викидає, — зауважив Журбенко. — Їй-Богу, розумів, що за нашими мірками це капітал…

Вони розмовляли так, наче головного не було тут узагалі.

— Патологією пахне… — сказав Вересюк. — Викинути так у воду задля досягнення мети більш аніж дивної…

— Неадекват… — похитав головою Дольний.

— Та ні, — не згодився Вересюк. — У психіатрії існує специфічний симптом, коли людина намагається обґрунтувати абсолютно неадекватний вчинок більш ніж сумнівними аргументами.

— А оцього вже не треба робити, Володимире Васильовичу, — загрозливо попередив Цекало. — Бачу, ви хочете виправдати його дії якимись відхиленнями… — Ігор красномовно постукав себе по голові. — Не треба цього. Таким вчинкам немає виправдання. І він розумів, що робить.

Уся ця обурена та розгнівана компанія чорною хмарою насувалася на того, хто так кричуще протиставив себе колективові. Втягнувши голову в плечі, незграбно переставляючи милиці, Костогриз інстинктивно задкував до дерева.

— Натовкти б за таке… — промовив хтось позаду.

— Та ні, — озирнувся Хижняк, намагаючись розібрати, кому належить цінна думка. — Бити не будемо. Пацієнт все-таки, не личить. Але прийміть, Григорію Віталійовичу, наше… ну, словом, від усього колективу. Ви хоч розумієте, що намагалися зробити? Вкрасти у людей мрію. Навіть не для себе — просто вкрасти, щоб знищити. А мрії потрібні людям. І не має принципового значення, яке в них підґрунтя — незліченні скарби, вічне кохання чи навіть політ у космос до невідкритих планет. Це не важливо. Просто у людини повинна бути мрія як така, хоча б для того, щоб життя не здавалося сірим та буденним. І правильність цього твердження доводить те, що ви, поклавши стільки зусиль, щоб відібрати її у нас, самі ж щойно й віддали назад. Ось як розпорядилося провидіння.

Народ скупчився навколо інвалідного візка, так, що Журбенка взагалі не стало видно, не кажучи вже про зошит та монету. Натовп вирував і гомонів, назовні виривалися тільки уривки фраз.

— … і куди ж він сховав?

— …у зошиті обов'язково має бути підказка…

— …якісь «хвости», щоб потягти…

— …вивчати його життя, мав якийсь слід залишити…

— …стоп, а що з тим Іваном?! Ну, з божевільним? Хто б це міг бути…

— …а кажуть, найнадійніше ховати на самому видному…

Звук, що раптово пролунав позаду, змусив усіх повернутися. Стоячи на обох ногах, із оскаженілим обличчям, Костогриз несамовито трощив милиці об дерево.