Читати книгу - "Вибрані романи"

І він зупинився перед дверима казино, де вже чекав на нього Віктор, аби зіграти їхню щоденну партію в шахи.

Розділ третій

— Сьогодні ти трохи запізнився, хлопче, — сказав Віктор Ауґусто. — Ти такий пунктуальний завжди!

— Що поробиш... Справи...

— Справи, у тебе?

— А ти думаєш, що справи можуть бути лише в агентів біржі? Життя набагато складніше, ніж ти його собі уявляєш.

— Або я набагато-набагато більший простак, аніж ти думаєш.

— Усе може бути.

— Гаразд, ходімо!

Ауґусто пересунув на дві клітини королівського пішака й замість, як завжди, мугикати уривки з опер, заговорив подумки сам до себе: «Евхеніє, Евхеніє, Евхеніє, моя Евхеніє, мета мого життя, лагідне сяйво зірок-близнят у тумані, ми за тебе повоюємо! Шахи, безперечно, мають свою логіку, а проте скільки туманного, скільки випадкового в цій грі. А хіба сама логіка не приховує в собі якоїсь випадковості, якогось ризику? Хіба видіння моєї Евхенії не має в собі чогось логічного? Не підкоряється закону божественних шахів?»

— Але ж, чоловіче, — урвав його роздуми Віктор, — хіба ми не домовилися, що забирати хід назад не можна?

— Так, домовилися.

— А навіщо ж тоді ти відмовляєшся від уже зробленого ходу слоном?

— Справді... Справді... Я був неуважним.

— Тож не будь неуважним. Грати в шахи — це тобі не каштани смажити. І не забувай: доторкнувся до фігури — повинен нею ходити.

— Згоден, згоден. Моя помилка.

— Так має бути. Й у цьому велике виховне значення гри в шахи.

«А чому не можна виявити неуважність під час гри в шахи? — запитав себе Ауґусто. — Хіба гра в шахи — не життя? І чому не можна відмовитися від уже зробленого ходу? Адже це — логіка. Можливо, мій лист уже в руках Евхенії. Alea jacta est[27]. Назвався грибом, лізь у кошика. А кому належить завтра? Завтра належить Богові. А вчора? Кому належить учора? Учора — це скарб для сильних. Святе вчора — субстанція повсякденного туману!»

— Шах! — урвав його роздуми Віктор.

— Справді... Справді... Подивімося... Але як я міг допустити до такої позиції?

— Ти був надто неуважним, чоловіче, як і завжди. Якби не твоя неуважність, ти був би одним із найкращих наших шахістів.

— Але скажи мені, Вікторе, життя — це гра чи розвага?

— Але ж сама гра — це тільки розвага, не більше.

— Тоді яка різниця, як ми розважаємося?

— Грати, чоловіче, означає грати добре.

— А чому не грати погано? І що означає грати добре і грати погано? Чому нам не дозволено переставляти фігури інакше, ніж ми їх переставляємо?

— Це теза, якої навчив мене ти, Ауґусто, великий філософе.

— Зараз ти почуєш од мене велику новину.

— Я тебе слухаю!

— Але ти дуже здивуєшся, хлопче.

— Я не з тих, які дивуються наперед або апріорі.

— Ну, гаразд, тоді слухай. Ти знаєш, що відбувається зі мною?

— Що ти стаєш дедалі неуважнішим.

— Бо зі мною трапилося те, що я закохався.

— Пхе, я вже знаю про це.

— Звідки ти про це знаєш?

— Бо ти закоханий ab origine[28], відколи народився. Закоханість дарована тобі від природи.

— Так, кохання народжується з нами тоді, коли народжуємося ми.

— Я сказав не кохання, а закоханість. І ти міг би мені й не казати, що ти закоханий чи, радше, захоплений, бо я вже знаю про це. Знаю ліпше, ніж ти сам.

— Але в кого я закоханий? Скажи мені в кого?

— Ти про це знаєш не більше, ніж я.

— Ну, тоді не кажи нічого, можливо, ти й маєш слушність.

— Я тобі нічого ще не сказав! Тоді скажи мені ти: вона білява чи чорнява?

— Правду кажучи, не знаю. Хоч, думаю, вона ні така, ні така. Думаю, волосся в неї має каштановий колір.

— Низенька чи висока?

— Так само добре не пам’ятаю. Але має бути десь середня на зріст. Але очі, які очі має моя Евхенія!

— Евхенія?

— Атож, Евхенія Домінґо дель Арко, Авеніда де ла Аламеда, п’ятдесят вісім.

— Учителька фортепіанної музики?

— Саме вона. Але...

— Я її знаю. А тепер... ще один шах!

— Але...

— Шах, я тобі сказав!

— Гаразд... Гаразд...

Й Ауґусто затулив короля слоном. Але позиція в нього була вже програшна.

Прощаючись, Віктор поклав руку йому на плече й прошепотів на вухо:

— Отже, Евхеніта, піаністочка, так? Добре, Ауґустіто, добре. Перемога тобі забезпечена.

«Навіщо він застосував ці зменшувальні форми, — подумав Ауґусто, — ці жахливі зменшувальні форми?»

І вийшов на вулицю.

Розділ четвертий

«Чому зменшувальна форма імені — ознака ніжності? — запитував себе Ауґусто, йдучи додому. — Хіба любов здитинює кохану жінку? Я закоханий! Я закоханий! Мені про це навіть сказано!.. Але чи мав рацію Віктор? Невже я закоханий ab initio? Тобто моє кохання виникло раніше від свого об’єкта? Це кохання — це щось більше, саме воно його розбудило, саме воно видобуло його з туману творіння. Але якби я пішов турою, я не одержав би мат, я його не одержав би. І що таке кохання? Хто дав визначення коханню? Кохання, якому дали визначення, перестає ним бути. Але навіщо алькальд дозволяє, щоби для комерційних вивісок застосовували такі бридкі літери? Я погано зіграв тим слоном. І як я можу бути закоханим, якщо не можу навіть підтвердити, що я її знаю? Ет, знання прийде потім. Кохання виникає перед знанням, і друге вбиває перше. Nihil volitum quin precognitum[29], так навчав мене падре Сарамільйо, але я дійшов протилежного висновку, що nihil cognitum quin praevolitum[30]. Знати — це прощати, — так кажуть. Ні, прощати — це знати. Спочатку кохання, знання потім. Але як я не побачив, що він так нишком ставить мені мат? А щоби когось кохати, чого треба? Бачити його бодай неясно. Неясне бачення — саме тут народжується любовна інтуїція — в неясному баченні крізь туман. Потім приходить уточнення, досконале бачення, розпад туману на краплини води або зернята