Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розплющив очі. У кімнаті стало помітно темніше, мов перед грозою. Мефодій не встиг навіть здивуватися тому, що потемнішало вже тоді, як ледь-ледь зійшло сонце, аж раптом помітив дещо на журнальному столику при дзеркалі. Там, на купі кольорових журналів, поруч із порожнім уже горнятком чаю, трохи похитувалася голова. З коротким білявим волоссям, із темними колами довкруж очей та розбитими окулярами на переніссі. Мефодій похолоднішав і позадкував, аж поки не вперся спиною в стіну. Стіна була тверда, холодна і несподівано гостра, наче в шипах. Мефодій від жаху заплющив очі, але жахіття не зникло – голова зловісно зареготала, вдихаючи повітря з дивним звуком, схожим чи то на різкі крики ворона, чи на шкрябання ножа по залізних воротах. Мефодій перелякано відкрив очі на цей сатанинський сміх і побачив, що голови на столі вже нема. Натомість за ним, просто у стіні, стояла довга худа фігура в арештантській робі. Фігура нестримно реготала, тягла до Мефодія свої руки – і вже за секунду він відчув, як його шкіри торкнулися холодні гострі кігті. Людина зі стіни взялася за справу відразу і по-справжньому: хлопець відчув, як кігті з тріскотом рвуть йому шкіру на плечі, а потім ворушаться у м’язах. Адреналін вдарив у голову, і малий, нарешті опанувавши себе, кинувся бігти. Він не зронив жодного звуку, горлянка йому пересохла і видавала назовні лише хрипи.
Ось він відірвав спину від стіни, ось зробив кілька вайлуватих кроків до виходу, і рівно стільки ж залишилося до дверей… Але фігура зі стіни раптом стала не просто силуетом, а набула об’єму та пружності, вистрілила, мов із пружини, під стелю, а звідти яструбом кинулася на бідного хлопця. Мефодій під вагою монстра завалився на підлогу, потім був смикнувся кілька разів, але йому не давала рухатися ця істота.
Мефодій відчував, як щось темне, старе і зле вміщується в його тілі, вливається туди, як молоко в глечик. Біль простромив його, малий вигнувся мостом над підлогою, а потім безсило розпластався, не здатний уже опиратися. Чорна тінь сочилася з нього кудись униз, у підвали, крізь підлогу. Разом із тим його різало і патрало, наче якимись невидимими ножами, тіло тягнулося, втискалося у підлогу слідом за душею, продавлюючи у долівці неглибоку ямку.
Останнє, що Мефодій Задорожний встиг запам’ятати в своєму житті, – це в’язке відчуття, з яким під шкіру рук лізуть скалки з дощок у підлозі. Потім настала чорна непам’ять. Потім настало ніщо.
А Герхард Фрай усміхається хижо і задоволено, чекаючи, коли підросте наступне дитятко у квартирі номер чотирнадцять.
Другий поверх
Квартира № 15
Тиша як генетична хвороба
Фарфорова балеринка – з тих, що у п’ятдесятих роках продавалися в кожному універсамі та слугували елементом декору й ознакою культурності господаря в типових радянських помешканнях, – раптом сама собою здригнулася, вперше в своєму іграшковому житті спромоглася на самостійний en tournant і, крутнувшись по краю серванта, полетіла вниз. Ударилася об дерев’яну, давно не фарбовану підлогу, розкололася на декілька частин та й так і завмерла розбитою. Лише кругла порцелянова голівка прокотилася ще з півметра, покрутилася наостанок під кріслом, у якому відпочивала пані Клава, і також затихла.
Пані Клава, перед цим трохи задрімавши, тепер розплющила очі. Крізь солодку й важку дрімоту вона тілом відчула якийсь поштовх, ледве-ледве розчула слабкий хлопок і відразу за цим, вирвавшись із передсонного стану, встигла побачити політ балеринки. Цю фігурку приніс їй на перше побачення її Федір. Це була мало не єдина річ у квартирі, яка свято береглася аж із шістдесятих і нагадувала Клаві про її молодість. Балеринка пірнула, вдарилася, розлетілася. Голова закотилася кудись. Клаві стало страшно, а потім відразу легко.
«Ну ось і всьо», – майнуло в задріманій голові старенької. Федір помер уже давно, років п’ятнадцять тому. Помер важко і страшно, в алкогольній лихоманці, із перегризеним сигаретним димом голосом. Коли говорив до неї щось востаннє, борсаючись у несвіжих простирадлах, то вже й не говорив – шипів, як пробитий м’яч, тільки нижче і страшніше. Вона тримала його дряблу, вже знесилену руку і прощалася, запевняючи, що «до скорого». Надворі був кінець дев’яностих, і пані Клава не сумнівалася, що оте «скоре» настане так швидко, що ніхто й не помітить. Телевізійна картинка не просто натякала на це, а говорила прямим текстом. Картинка реальна – за вікнами помешкання – була лише зайвим підтвердженням картинки телевізійної. Клава посміхнулася сама собі та почала відкладати гроші на власний похорон.
Минули роки, поважний вік змінився старістю, донька також помітно постаріла, онучка виросла і вже виховує правнука, а Клава живе. Попри те, що вже не хоче. Але нам рідко дано вмирати за власним бажанням, треба терпіти.
Мешканці її під’їзду, що заселилися до будинку всі разом, великою і строкатою юрбою, ще в середині п’ятдесятих, виглядали що далі, то більше безпомічними, навіть жалюгідними. Чоловіки старіли неспішно. Спершу вони хизувалися красивою сивиною у волоссі, гуляли за ручку з онуками й онучками довкола будинку чи уздовж довгої, засадженої каштанами вулиці, раділи своїй старості, як перепустці до світу, відокремленого державним захистом від хімічних димів заводу, перепустці до світу ранкових більярдів у старих бомбосховищах та щовечірніх заруб у доміно під дашком ними ж звареної-сколоченої альтанки. Під лампою кружляли нічні метелики, і вимучені чоловіки безперестанно гупали доміношками по дерев’яній поверхні стола, кожним ударом святкуючи свій черговий крок до прірви. Стукали вони часто і з насолодою, наближали невідворотне весело і швидко. Нам же, дітям, які намагалися заснути у своїх ліжках при магічному світлі старих торшерів, здавалося, що на вулицях стріляють. Певною мірою це було правдою: їхні ігри в шахи, більярд, доміно чи що там іще завжди несли в собі гострий акцент дуелі. Переможені і справді ходили потім якийсь час мов убиті, виношуючи в собі в’язке і гаряче бажання відігратися.
А згодом із цими чоловіками ставалося страшне: усі як один, докрокувавши до певної межі, дотягнувши до певного віку, раптом починали сильно і жахливо здавати. Їх косили серцеві напади і довгі депресії, у цих красивих, зі сталі вилитих чолов’яг випадали зуби й волосся, жовтою ставала їхня посохла шкіра, очі, здавалося, втрачали колір. Вони лягали у ліжка з цими своїми хворобами – останніми коханками – і не підіймалися більше, помираючи виснаженими, але, певно, щасливими.
Жінки ж, навпаки, старіли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки мого бомбосховища», після закриття браузера.