Читати книгу - "Мережа таємниць, Olenka Ing"

Глава 11: “Підземний лабіринт”

Темрява обіймала їх з усіх боків. Ліхтарик Ігоря висвітлював вогкі стіни старого каналізаційного тунелю, де кожен звук лунав, мов грім. Позаду чулися далекі голоси, відлуння важких кроків.

— “Швидше,” — кинув батько Олени, — “тут поворот ліворуч, далі — старий вихід на поверхню.”

Анна притискалася до Ігоря, ледь тримаючись на ногах. Її голос зривався на шепіт:
— “Вони нас наздоженуть… Ми не встигнемо…”

Олена йшла попереду, дивлячись на батька:
— “Чому ти впевнений, що цей вихід ще працює? Минуло ж стільки років!”

— “Тому що я колись сам будував цей маршрут,” — коротко відповів він.

Ігор озирнувся.
— “Вони все ближче. Артеме, прикриваєш тил?”

— “Звичайно,” — Артем витяг пістолет, нервово ковтаючи. — “Я просто люблю пригоди, знаєте.”

---

Вони забігли в невеликий зал, схожий на камеру технічного обслуговування. В центрі — важкий люк. Батько Олени нахилився, зірвав іржавий замок.

— “Ось. Тільки тихо… на вулиці може бути засідка.”

Раптом рація Артема завібрувала. Голос на тому кінці:
— “…Зрадник серед вас…”

Артем побілів.
— “Що за чорт…”

— “Що трапилось?” — підскочила Олена.

— “Наші зв’язки повідомили: хтось із нас передає інформацію. Їм відомо, куди ми рухаємося.”

Усі завмерли. Ігор обвів поглядом групу:
— “Анно… Ти ж не…?”

Анна підняла руки, сльози на очах:
— “Що?! Ні! Я б ніколи!”

— “Артем?” — Ігор кинув гострий погляд.

— “Не сміши,” — Артем скривився. — “Мені ж теж шкура дорога.”

Олена перевела погляд на батька — і завмерла. Його очі були сповнені чогось… знайомого, але водночас небезпечного.

— “Тато…” — прошепотіла вона.

— “Не зараз,” — відмахнувся він, різко піднімаючи люк. — “Вилазьте, швидко!”

---

Надворі зустрів холодний вітер і запах нічного міста. Вони вилізли один за одним. Ігор, прикриваючи всіх, вистрілив униз у тунель — постріли відлунням прокотилися вночі.

— “В розсіяння!” — скомандував Артем. — “Через три квартали зустрічаємось у майстерні Павла. Не запізнюйтесь.”

Олена схопила батька за руку.
— “Ти все це знав. Ти щось не договорюєш.”

Він нахилився до неї:
— “Я скажу тобі все… але не тут. Спершу ми повинні врятуватися.”

— “Тільки не бреши більше.” — її голос здригнувся, але очі були тверді, мов сталь.

Батько сумно усміхнувся.
— “Я постараюсь.”

---

Поки вони бігли вузькими вуличками, Анна раптом спіткнулася. Ігор підхопив її, але з рукава її куртки на землю випала маленька чорна коробочка — GPS-маячок.

— “Анно… ЩО ЦЕ?!” — закричав Ігор.

Анна поблідла, як стіна.
— “Я… я не знала! Хтось… хтось підкинув!”

Артем вихопив маячок і кинув його в смітник, потім вистрілив — вибухнув клуб диму.

— “Все ясно,” — тихо сказав Ігор, — “нас злили. Питання тільки — хто?”

Вдалині вже чути було звук сирен. Олена відчула, як серце стукає, немов молот. Вона озирнулася на всіх і вперше зрозуміла: більше ніхто не довіряє нікому.

---

— “До майстерні, швидко,” — крикнув Артем, — “а там вирішимо, хто з нас зрадник.”

І вони побігли — в ніч, у темряву, в пастку чи, можливо, до порятунку.