Читати книгу - "Улісс"

Толбот закрив книжку і сховав у ранець.

— Докінчив? — запитав Стівен.

— Так, сер. О десятій хокей, сер.

— Короткий день, сер. Четвер.

— Хто відгадає загадку? — запитав Стівен.

Вони вкладали книжки, збирали олівці, шелестіли сторінками. Гуртуючись, затягували ремені на ранцях і защібали пряжки. І всі весело заторохтіли:

— Загадку, сер? Дозвольте я, сер.

— От я, сер.

— Важку, сер.

— Ось таку, — сказав Стівен:

Півень кукуріку! {51}

Небо в синім вінку.

Дзвони на небесі

Б’ють одинадцять усі.

Пора вже вознестися

Вбогій оцій душі.

— Що це таке?

— Що, сер?

— Ще раз, сер. Ми не розчули.

Послухавши повторно, вони широко розплющили очі. Хвилину мовчали, потім озвався Кокрейн:

— Що це таке, сер? Ми здаємося.

У Стівена дерло в горлі; кашлянувши, він пояснив:

— Це лис ховає під кущем свою упокоєну бабусю.

Він підвівся і зайшовся нервовим сміхом, на відповідь пролунали збентежені вигуки учнів.

У двері класу постукали палицею, і з коридору почувся голос:

— Хокей!

Гурт став розходитися, хлопці протискалися з-за парт, перескакували через них. Скоро клас спорожнів, і в шкільній підсобці заторохтіли ключки, загупали черевики й залунали голоси.

У класі залишився сам Сарджент; він підступив до столу, тримаючи в руці розгорнутий зошит. Його закошлана чуприна та худа шия свідчили про явну його нетямущість, а ще й благальний погляд його підсліпуватих очей крізь запітнілі окуляри. На щоці у нього, жовтявій, безкровній, була чорнильна ляпка, що формою скидалася на фінік, свіжа і вогка, як слід слимака.

Він простягнув зошит. У першому рядку виведено заголовок: Задачі. Нижче рядки заповнено нахиленими цифрами, а внизу незграбний підпис із закарлючками й чорнильна ляпка. Сирил Сарджент: власноруч і його печатка.

— Містер Дізі загадав мені розв’язати їх наново геть усі, — сказав він, — і показати вам, сер.

Стівен помацав краї зошита. Не буде пуття.

— Тепер ти знаєш, як їх розв’язувати? — запитав.

— Задачі від одинадцятої до п’ятнадцятої, — відповів Сарджент. — Містер Дізі сказав, що треба було списати їх із дошки, сер.

— А сам тепер ти можеш їх зробити?

— Ні, сер.

Негарний і непутящий: худа шия, закошлана чуприна і чорнильна ляпка, слід слимака. Проте якась жінка його ж любила, носила на руках і тулила до серця. Якби не вона, то світ розтоптав би його на місиво, як слимака. Вона ж бо любила його ріденьку кволу кров, якою наділила сама ж, від своєї. Невже це справжня суть? Єдина правдива сила, що творить життя? Святий Колумбан{52} у своєму благочестивому запалі переступив через тіло своєї матері, яке лежало долі. Вона вже пішла з життя: тремтливий обрис гілки, обсмаленої вогнем, дух червоного дерева і сирої могили. Вона заступила його, не дала, щоб його розтоптали, і пішла, наче її й не було. Бідолашна душа пішла на небо, а на вересовому пустищі під зоряним мерехтінням лис із червоним хижим полиском свого хутра, з безжальним блиском в очах рив землю, дослухався, відкидав землю, дослухався, рив і рив.

Сидячи поряд із ним, Стівен розв’язував задачу. Він із допомогою алгебри висновує, що привид Шекспіра доводиться Гамлетові дідом. Сарджент дивився збоку крізь скошені окуляри. В підсобці торохтіли ключки; з поля долинали лункі удари по м’ячу і крики.

Літери і цифри рухалися по сторінці в поважному мавританському танці{53}, вбрані в маскарадні одіння, у химерних шапочках квадратів і кубів. Подайте руку, поверніться, поклоніться дамі: отак-о: пустотливі фантазії маврів. Пішли з цього світу також Аверроес і Мойсей Маймонід, мудреці, темні і своїм обличчям, і своїми мудрощами, чиї оманливі люстра показують незбагненну душу світу й темряву, яка сяє у світлі, але світло не спроможне її збагнути.

— Ну як, тепер ти розумієш? Зможеш сам розв’язати другу?

— Так, сер.

Невпевнено виводячи розгонистим почерком, Сарджент списав умову. Його рука, постійно чекаючи підказки, ретельно виписувала хитливі літери і цифри, а легкий рум’янець сорому пожвавив його сіре обличчя. Amor matris[12]: родовий відмінок підмета і додатка. Вона вигодувала його своєю кволою кров’ю і зсілим молоком, ховаючи його пелюшки, щоб ніхто не побачив.

Я був такий, як і він, такі самі згорблені плечі, така ж незграбна постава. Моє дитинство стоїть, похнюпившися, поряд зі мною. Та не сягну його рукою я здаля, хоч раз, і не торкнусь, хай навіть злегка. Моє далеко, а його утаємничене, як погляд наших очей. Таємниці, безмовні, скам’янілі, ховаються в темних палатах обох наших сердець; таємниці, які стомилися тримати в собі тягар тиранства; тирани, які прагнуть, щоб їх позбавили влади.

Задачу розв’язано.

— Все дуже просто, — сказав, підводячися, Стівен.

— Так, сер. Дякую, — відповів Сарджент.

Він промокнув сторінку промокачкою й одніс зошит до своєї парти.

— То бери свою ключку і біжи до гурту, — сказав Стівен, рушаючи до дверей