Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

проїхав на південь, потім інший. Через причеп вони не побачили жінки, яка вже була наполовину всередині, наполовину знадвору деформованого універсала, як той Братчик Кролик, що загруз у Смоляному Опудальці. Не почули вони й її криків. Один водій слухав Тобі Кіта, інший — «Лед Зеппелін»[40]. Обидва свій стиль поп-музики полюбляли вмикати гучно. Її почув Піт Сіммонс у ресторані, але ніби з далекої відстані, наче якесь згасаюче відлуння. У нього стрепенулись повіки. Потім крики припинились.

Піт перекрутився на брудному матраці й знову поринув у сон.

Те, що мало вигляд автомобіля, з’їло Джуліенн Вернон — одяг, чоботи, геть усе. Єдиним, що воно оминуло, був її телефон, який тепер лежав поряд із телефоном Даґа Клейтона. Потім з тим самим звуком удару ракетки по м’ячу воно знову випнулося у свою автомобільну форму.

У конячому трейлері заіржала і тупнула копитом ДіДі. Вона зголодніла.

4. Родина Луссіер («Експідішен» 2011)

Шестирічна Рейчел Луссіер закричала:

— Дивися, мамуню! Дивися, татуню! Це ж та пані конярка! Це ж її причеп? Бачите?

Карлу не здивувало те, що першою, хоча вона й їхала на задньому сидінні, цей трейлер побачила Рейч. Рейч мала найгостріший зір у всій родині; ніхто інший і зблизька не був у цьому їй рівнею. «Зір-рентген», — інколи казав її батько. Це був один із тих жартів, які не є цілком жартами.

Джонні, Карла і чотирирічний Блейк, усі вони носили окуляри; усі з обох сторін їхньої родини носили окуляри; навіть Бінго, сімейний собака, ймовірно, їх потребував. Бінго незрідка з розгону натикався на сітчасті двері, коли бажав вибігти надвір. Тільки Рейч уникла прокляття міопії. Коли Рейч була останній раз в окуліста, вона прочитала всю ту кляту таблицю для перевірки зору, навіть найнижчий рядок. Лікар Стреттон був вражений:

— Вона могла б податися на підготовку в пілоти винищувача, — сказав він Джонні й Карлі.

Джонні відповів:

— Можливо, колись так і зробить. У неї точно є інстинкт убивці, коли йдеться про її меншого братика.

За це Карла стусонула його ліктем, але правди ніде діти. Колись вона була чула, ніби між дітьми в родині менше ревнощів, коли діти різної статі. Якщо так, то Рейчел з Блейком були винятком, який доводив загальне правило. Карла іноді думала, що найзвичніші слова, які вона тепер чує, це «не я почав/почала». Тільки й різниці було — родова форма дієслова.

Першу сотню миль цієї подорожі обоє дітей ладнали між собою доволі непогано, почасти завдяки тому, що відвідини батьків Джонні завжди приводили їх у гарний настрій, а більшою мірою тому, що Карла розсудливо заповнила нічийний простір між дитячим сидінням Рейчел і крісельцем для малюків Блейка іграшками та книжками-розмальовками. Але після їхньої зупинки перекусити-попісяти в Огасті сварки зачалися знову. Мабуть, через ті ріжки морозива. Давати дітям солодке під час довгої поїздки машиною — це те саме, що бризкати бензином на розпалене вогнище, Карла це знала, але ж неможливо відмовляти їм геть у всьому.

У відчаї Карла розпочала гру «Пластик-Фантастик», виступаючи в ролі судді й нагороджуючи очками дітей за побачених ними садових гномів, колодязі побажань, скульптури Діви Марії й усяке подібне. Проблема полягала в тому, що на цій автомагістралі було багато дерев, але вельми мало отих вульгарних придорожніх експозицій. Її гостроока шестирічна донька і гостроязикий чотирирічний син уже почали було відновлювати свої звичні ремствування, коли Рейчел помітила цей кінський причеп, припаркований трішки далі старої відпочинкової зони «81 Миля».

— Я хочу знову погладити конячку! — закричав Блейк. І почав смикатися у своєму дитячому кріслі, найменший у світі брейкденсер. Ноги вже мав достатньо довгі, аби копати спинку водійського сидіння, що Джонні вважав trиs неприємним[41].

«Скажіть мені хто-небудь знову, чому мені схотілося завести дітей? — думав він. — Просто нагадайте мені хто-небудь, що я тоді собі думав. Я знаю, що в той час у цьому був якийсь сенс».

— Блейкі, не бий ногами татове сидіння, — промовив Джонні.

— Хочу погладити коняаачькууу! — заволав Блейкі й угатив у спинку водійського крісла особливо буйно.

— Ти таке малятко, — сказала Рейчел, убезпечена від братчикових копняків на своєму боці демілітаризованої зони заднього сидіння. Промовила вона це найпоблажливішим тоном великої дівчинки — тим, що завжди гарантовано бісив Блейкі.

— Я НЕ МАЛЯТКО!

— Блейкі, — почав Джонні, — якщо ти не припиниш копати ногами татове сидіння, тато буде змушений дістати свого вірного різницького ножа й ампутувати Блейкові маленькі ніженьки аж до самих щиколо…

— Вона поламалася, — промовила Карла. — Бачиш оті дорожні конуси? Зупинися.

— Любонько, це означає на аварійному узбіччі. Не така вже й добра ідея.

— Ти не мусиш цього робити, просто візьми вбік і стань поряд з тими двома машинами. На проїзді. Там є місце і ти нічого не блокуватимеш, оскільки ця відпочинкова зона закрита.

— Якщо ти не проти, я хотів би повернутися до Фелмата[42] ще до те…

— Зупинися!

Попри те що Карла розуміла, що подає поганий приклад, вона почула, як користується тоном збройної загрози, який не дозволяє жодних заперечень; скільки разів останнім часом вона чула, як саме таку інтонацію використовує Рейчел на адресу Блейка. Використовує, аж поки малюк не зайдеться слізьми.

Вимкнувши голос тієї-котрій-мусиш-підкорятися, заговоривши лагідніше, Карла сказала:

— Та жінка поставилася доброзичливо до наших дітей.

Вони тоді зупинилися біля «Деймона» позаду цього кінського причепа, аби купити морозива. Пані конярка (сама, майже як кінь, дебела) стояла, прихилившись до причепа, і, відкушуючи від чогось, потроху підгодовувала дуже красиву тваринку. На око Карли, її смаколик скидався на гранолу «Каші»[43].

Джонні тримав за руки обох дітей і спробував провести їх повз, але Блейк такого не стерпів.

— Можна мені погладити вашу конячку? — спитав він.

— Коштуватиме тобі четвертак, — відгукнулася велика леді в коричневій верховій спідниці, а потім вищирилася на пригнічений вираз Блейкового обличчя. — Та ні, я просто жартую. Осьо, тримай-но. — Вона тицьнула своє капотливе морозиво Блейку, котрий був надто розгубленим, аби зробити щось інше, як його взяти. Потім вона підняла його туди, де він міг погладити носа коняці. ДіДі спокійно сприйняла наївну дитину, понюхала капотливе морозиво своєї хазяйки, вирішила, що це не те, чого вона хоче, і дозволила погладити собі носа.

— Ого, м’якенька! — промовив Блейк. Карла ніколи не чула, щоб