Читати книгу - "Лукавий принц, або Брат короля"

а надто до старої лютої дракониці, яка нещодавно втратила вершника. Аемонд розумів, що батько і мати ніколи б не дозволили йому лізти на Вхагар, якби знали про його намір — і саме тому подбав, щоб вони не дізналися. Вислизнувши з ліжка вдосвіта, коли всі спали, він прокрався до великого зовнішнього дворища, де годували і тримали Вхагар та інших драконів. Принц сподівався осідлати Вхагар потай від усіх, але коли вже підкрадався до неї, позаду залунав хлопчачий голос:

— Ану не чіпай!

Голос належав наймолодшому з його зведених небожів — Джофрі Веларіонові, трьох років від народження. Джоф завжди вставав з ліжка мало не затемна, а того ранку вибрався надвір побачитися зі своїм молодим драконом Тираксесом. Побоюючись, щоб малий не здійняв тривогу, принц Аемонд дав йому ляпаса, нагримав, наказав мовчати, а тоді штовхнув спиною в купу драконячого посліду. Поки Джоф верещав і галасував, Аемонд побіг до Вхагар і видерся їй на спину. Згодом він розповідав, що так боявся бути пійманим, аж забувся боятися драконового вогню та зубів.

Назвіть це зухвалістю, назвіть безумством, назвіть щастям, волею богів або примхою драконів… бо хто може знати, що робиться у розумі вогняного звіра? Достеменно ми знаємо лише ось що: Вхагар заревла, скочила на ноги, страшно здригнулася… а потім розірвала ланцюги і злетіла. Так юний Аемонд Таргарієн став драконоїзником: перш ніж сісти на землю, він двічі облетів навколо башт замку Приплив.

Але коли принц нарешті приземлився, унизу на нього чекали сини Раеніри.

Коли Аемонд злетів у небо, Джофрі побіг по своїх братів, і на його заклик з’явилися як Джак, так і Люцек. Принци Веларіони були молодші за Аемонда — Джакові було шість, Люцекові п’ять, а Джофрі усього три — але ж їх було троє, і всі озброїлися дерев’яними мечами з навчального двору. Утрьох вони напали з неабиякою люттю. Але й Аемонд завзято оборонявся: ударом кулака зламав Люцекові носа, викрутив меча з Джофових рук і загилив ним Джакові по потилиці, змусивши впасти на коліна. Молодші хлопчаки відступили побиті, спливаючи кров’ю, а принц почав із них кепкувати, називаючи Моциками. Джак був уже досить дорослий, щоб зрозуміти образу, і ще раз налетів на Аемонда, та старший хлопець знову заходився жорстоко його лупцювати… доки Люцек не прийшов на допомогу братові. Малий вихопив свого кинджала і порізав Аемондові обличчя — та так, що вийняв йому праве око. Потім набігли стайнярі та розтягли бійку; принц судомився на землі, виючи від болю, а поруч жахливо ревла Вхагар.

Король Візерис зробив спробу залагодити справу і домогтися миру. Він звелів кожному хлопчакові принести належні за звичаєм вибачення своїм супротивникам з іншої сторони, але матерів ті вибачення не задовольнили. Королева Алісента вимагала вирізати око Люцерисові на знак помсти за втрату ока Аемондом. Раеніра чути про те не хотіла, зате наполягала, щоб принца Аемонда допитали «якнайсуворіше», де це він чув, як її синів називають «Моциками». Адже кликати їх так означало визнавати байстрюками без жодного права на успадкування престолу… а її саму звинувачувати у державній зраді. Під тиском короля принц Аемонд зізнався, що це його брат Аегон сказав йому про Моциків, а коли спитали принца Аегона, той просто відповів: «Та всі ж знають. Погляньте на них самі.»

Зрештою кінець допитові поклав король Візерис, заявивши, що не хоче нічого чути. Нікому не виймуть жодного ока — так наказав він… але якщо хтось — «чоловік, жінка чи дитина, хоч посполитий, а хоч особа королівської крові» — ще раз назве його онуків «Моциками», тому видеруть язика гарячими обценьками. Далі його милість наказав своїй дружині та доньці поцілуватися і обмінятися обітницями любові та родинної прихильності. Але їхні облудні посмішки та порожні слова не обдурили нікого, крім короля. Що ж до малих, то згодом принц Аемонд полюбляв казати, що за втрачене око здобув собі дракона, а тому вважає себе цілком задоволеним.

Щоб запобігти подальшій ворожнечі та покласти край «ницим чуткам і мерзенним наклепам», король Візерис наказав королеві Алісенті та її синам повернутися з ним до двору, тоді як принцеса Раеніра повинна була відтоді лишатися на Дракон-Камені разом зі своїми дітьми. Її захисником мав служити пан Ерик Каргил з Королегвардії, а Ламай-Кістки мусив повернутися до Гаренголу.

Септон Євстахій пише, що такі ухвали корони нікого не лишили вдоволеними. Грибочок заперечує: принаймні одна людина гаряче схвалила королівські накази, бо Дракон-Камінь і Плавень лежали неподалік один одного, і ця близькість давала Даемонові Таргарієну чимало можливостей тішити і розважати свою небогу, принцесу Раеніру, без відома короля.

Хоча Візерис I правив ще дев’ять років, криваве насіння «Танку Драконів» було вже вкинуте в землю, і саме року 120 по А.З. воно почало витикатися на світ.

Наступними жертвами стали старші Моци. Лионель Моц, князь на Гаренголі та Правиця Короля, прибув у супроводі сина та спадкоємця пана Гарвіна до свого величезного напівзруйнованого замку на березі озера. Скоро по їхньому прибутті у тій башті, де вони ночували, сталася пожежа, у якій загинули і батько, і син, а заразом троє служивих людей і з тузінь челяді. Причину пожежі з’ясувати не вдалося. Хтось вважає, що стався нещасний випадок, а інші подейкують, що столець Чорного Гарена проклято навіки, і те прокляття зурочує кожного, хто володіє замком. Були й підозри про навмисний підпал. Грибочок вважає, що до справи доклав рук Морський Змій, бажаючи помститися людині, яка наставила роги його синові. Септон Євстахій більш вірогідно підозрює принца Даемона, котрий бажав прибрати свого суперника у прихильності принцеси Раеніри. Дехто висуває і припущення про вину Лариса Кутельноги: адже по смерті батька та старшого брата саме Ларис Моц став князем і господарем на Гаренголі.

Найбентежніша підозра належить нікому іншому, як великому маестрові Мелосу. Він розмірковує, чи не міг сам король віддати такий наказ. Якщо Візерис дійшов висновку, що плітки про справжнього батька дітей Раеніри містять частку правди, то міг вирішити позбавитися людини, яка зганьбила його доньку, щоб та часом не розкрила таємницю байстрюцького походження синів принцеси. Але якщо це правда, то смерть Лионеля Моца виявилася украй нещасливим збігом, бо рішення його вельможності особисто супроводити сина до Гаренголу ніхто передбачити не міг.

Князь Моц тоді був Правицею Короля; за довгий час Візерис звик покладатися на його силу духу та мудрі поради. Його милість досягнув віку сорока трьох років і став вельми огрядним. Завзяття та спритність молодості давно залишили його; натомість короля мучила подагра, біль