Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Келпурнія нахилилася і поцілувала мене. Я не розуміла, що це на неї найшло. А, напевне, хоче помиритися. Вона повелася зі мною занадто суворо, зрозуміла, що була неправа, розкаялася, але не хоче це визнати, бо вперта. Я страшенно змучилася від кривд сьогоднішнього дня.

По вечері Атикус усівся читати газету і покликав мене: «Скауте, ідеш читати?» Це переповнило чашу моїх страждань, і я вискочила на ґанок. Атикус вийшов слідом за мною.

— Щось трапилося, Скауте?

Я відповіла, що почуваюся кепсько і краще мені не ходити більше до школи, якщо він не проти.

Атикус сів на гойдалку, схрестивши ноги. Застромив пальці у кишеньку для годинника; для нього, як він казав, то був єдиний спосіб зосередитися. Він доброзичливо чекав, а я зробила спробу посилити свою позицію:

— Ти от ніколи не ходив до школи, а вивчився, ну, і я також сидітиму вдома. Ти можеш сам мене вчити, як дідусь учив тебе і дядька Джека.

— Ні, не можу,— відповів Атикус.— Мені треба заробляти на життя. Крім того, мене посадять до в’язниці, якщо я триматиму тебе вдома,— отже, прийми магнезію перед сном, а завтра — до школи.

— Та я здорова, чого там.

— Я так і думав. А тепер кажи, що трапилося.

Мало-помалу, я розповіла йому про всі сьогоднішні негаразди.

— А ще вона сказала, що ти мене вчив неправильно і більше нам не можна разом читати, ніколи. Будь ласка, не посилай мене більше туди, благаю!

Атикус підвівся і підійшов до перил. Закінчивши роздивлятися лозу гліцинії, він обернувся до мене.

— Насамперед,— промовив він,— якщо ти вивчиш нехитрий фокус, Скауте, тобі буде легше ладнати з усіма людьми. Ти ніколи не зрозумієш іншу людину, якщо не розглядатимеш ситуацію під її кутом зору...

— Перепрошую?

— Поки ти не влізеш у її шкіру і не побудеш у ній.

Атикус сказав, що я багато чого вивчила сьогодні, й міс Керолайн також. Вона вивчила, по-перше, що не треба нічого пропонувати Каннінгемам, але якби ми з Волтером влізли у її шкуру, то зрозуміли б, що вона нікого не хотіла ображати. Не можна ж чекати, що вона за один день дізнається про всі звичаї Мейкома, і не слід звинувачувати її в тому, чого вона не знала.

— Щоб мені пропасти! — відповіла я.— От я не знала, що мені не слід було читати їй, а вона мене звинуватила! — І тут мене осінило.— Слухай, Атикусе, та я ж можу не ходити до школи. Як Барис Юел, пам’ятаєш? Він приходить тільки у перший день. Інспекторка вважає, що виконала закон, якщо внесла його до списку...

— Тобі так робити не годиться, Скауте. У деяких випадках буває доцільно обійти закон. Але у твоєму випадку закон непохитний. Отже до школи ти ходитимеш.

— Не розумію, чому це йому можна, а мені — ні.

— Тоді слухай.

Атикус пояснив, що Юели — ганьба для Мейкома вже протягом цілих трьох поколінь. Жоден з них не пропрацював чесно й одного дня, скільки він пам’ятає. Якось після Різдва, сказав він, ми відвеземо ялинку на звалище, і він покаже мені, де і як вони живуть. Вони люди, але живуть як свині.

— Існують способи примусити їх ходити до школи, але то немудро — силоміць тягти таких, як Юели, до іншого оточення...

— Якби я не пішла до школи завтра, ти б мене потяг силоміць.

— Досить про це,— сухо відрік Атикус.— Ти, міс Скаут Фінч, належиш до звичайних людей. Ти мусиш підкорятися закону.

Він додав, що Юели становлять виняткове товариство, яке складається з самих Юелів. За певних обставин звичайні люди розважливо надають Юелам певні привілеї, просто заплющуючи очі на деякі їхні вчинки. По-перше, їх не примушують ходити до школи. По-друге, містеру Бобу Юелу, батьку Бариса, дозволяється полювати не в сезон.

— Атикусе, але ж так не можна! — вигукнула я. В окрузі Мейком полювання поза сезоном вважається тяжкою провиною, неабияким злочином в очах усього люду.

— Справді, це протизаконно,— сказав батько,— і дуже погано, та коли хтось витрачає усю грошову допомогу на дешеве віскі, його діти пухнуть з голоду. Я не знаю жодного землевласника, який пошкодував би для цих дітей дичини, яку спромагається підстрелити їхній батько на чужих ділянках.

— Містер Юел не має права...

— Звісно, не має, але його вже не змінити. Ти готова перенести своє обурення на його дітей?

— Та ні,— промимрила я і висунула останній аргумент.— Але якщо я й далі ходитиму до школи, ми вже більше не зможемо читати...

— І це тебе дуже бентежить, правда?

— Так, дуже.

Коли Атикус подивився на мене, я побачила на його обличчі вираз, який завжди вселяв у мене надію.

— Тобі відомо, що таке компроміс? — спитав він.

— Обхід закону?

— Ні, угода, досягнута взаємними поступками. Компроміс працює так: якщо ти визнаєш необхідність ходити до школи, ми читатимемо щовечора, як і раніше. Домовились?

— Домовились!

— Закріпимо угоду без звичайних формальностей,— сказав Атикус, побачивши, що я вже готова плювати на долоні.

Коли я відчиняла скляні двері до вітальні, Атикус додав:

— До речі, Скауте, краще нічого не кажи у школі про нашу домовленість.

— Чому?

— Боюся, наша діяльність викличе неабияке невдоволення з боку авторитетних освітян.

Ми з Джемі вже звикли до манери нашого батька вживати звороти, запозичені з судочинства, і нам дозволялось звертатися до Атикуса з проханням розтлумачити те, чого ми не могли втямити.

— Що-що?

— Сам я ніколи не ходив до школи,— пояснив він,— але підозрюю, що коли ти розкажеш міс Керолайн про наші вечірні читання, вона візьметься за мене не на жарт, а я не хотів би, щоб вона мене гнобила.

Атикус страшенно розсмішив нас того вечора, читаючи з серйозним виглядом розповідь про чоловіка, який з невідомих міркувань видерся на флагшток і сидів там, і це спонукало Джемі провести всю наступну суботу в будиночку на дереві. Джемі заліз туди по сніданку і пробув до заходу сонця,— він би там і ночував, якби Атикус не перерізав його лінію постачання. Я цілісінький день лазила то на дерево, то з дерева, виконувала різні доручення Джемі, таскала йому книжки, харчі й питво і вже ладна була притягти туди пледи на ніч, коли Атикус зауважив, що