Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Відчувши на собі гнівний погляд, посланець затремтів і виструнчився, його мізинці, як і треба в такій позиції, лягли на бічні рубці штанів. Застигши край насипу, він і далі хитався, по його шиї горохом котився піт, а зуби так цокотіли, що зв'язківець аж повискував, мов цуцик уві сні. Годі було розібрати, чи то він збирається говорити, чи то просто плаче.

Німці, присівши на далекому кінці шляху, саме поміняли своє знаряддя: цим дурисвітам забаглось кулемета. Почулася тріскотнява, немов хто один за одним ламав цілі коробки сірників, і навколо нас задзижчали рої несамовитих, кусливих, мов оси, куль.

Зв'язківець, проте, нарешті таки заговорив і в один дух проказав:

— Пане полковнику, вбито сержанта Баруса!

— Ну то й що?

— Пане полковнику, його вбили, коли він шукав фургон із хлібом на Етрапській дорозі.

— Ну то й що?

— Його розірвав снаряд!

— Господи, ну то й що? — Оцей усе…

— Усе?

— Так, пане полковнику, все.

— А хліб? — запитав полковник.

На цьому розмова й скінчилася, бо я добре пригадую, що він лише встиг промовити «А хліб?». У повітрі враз шугнуло полум'я і гримнуло. Гримнуло так, що раніше я б ніколи не повірив, що такі звуки існують. Мені засліпило очі, заткнуло ніс, рот і вуха; здалося, ніби це вже смерть, ніби я сам обернувся в гуркіт і полум'я.

Та ні, вогонь щез, у голові ще довго гуло, а руки й ноги трусилися так, ніби хто ззаду їх посмикував. Здалося, наче мені повідривало кінцівки, а проте ось вони. Ядучий дим іще довго роз'їдав очі, сірчаний сморід пороху довго крутив у носі, немов хто заповзявся труїти бліх і блощиць усього світу.

Я відразу подумав про сержанта Баруса, якого нібито вибухом рознесло на шматки. То була добра для мене звістка. Тим ліпше! «Тепер у полку бодай на одну падлюку стало менше!» — подумав я. Сержант намірявся послати мене під трибунал, бо я, бач, поцупив бляшанку консервів. «Кожен воює по-своєму!» — сказав я собі. Треба признатися: коли йдеться про таких падлюк, війна подеколи стає в неабиякій пригоді! В полку я знав ще трьох або чотирьох негідників, яким залюбки допоміг би наскочити, як Барус, на снаряд.

А от на полковника я не був лихий. А проте він загинув. Попервах я цього й не бачив. Вибухом його віджбурнуло на край насипу, і він немов потрапив в обійми зв'язківця, якого теж спіткала смерть. Вони обнялися на мить, що стала їм вічністю, тільки вершник був тепер безголовий, шия кінчалась отвором, де, мов варення в каструлі, булькала кров. Полковникові вирвало живіт, його обличчя скривилося. Мабуть, коли вдарило, йому було дуже боляче. Тим гірше для нього! Якби він сховався, коли пролетіли перші кулі, то був би тепер живий.

З обох тіл цебеніла кров. Обабіч дороги знову й знову вибухали снаряди.

Я покинув те місце без вагань, украй задоволений, що трапився такий привід для втечі. Навіть щось стиха наспівував і похитувавсь усім тілом, ніби провеслував кілька годин і мені отерпли руки й ноги. «Всього один набій! Хай там як, однісінький набій швидко залагоджує всі справи, — думав я. — Ти ба яка сила! — приказував я по думки. — Ти ба яка сила!..»

Удалині на дорозі не було вже нікого. Німці пішли. Проте той вибух швидко навчив мене, що треба рухатися, ховаючись поза деревами. Я квапився добігти до табору, аби дізнатись, чи не вбито під час рекогносцирування ще когось із нашого полку. «Тут, певне, теж є мудровані способи потрапити до в'язниці!» — казав я собі. Вряди-годи клапті ядучого диму чіплялися за груддя. «Може, всі вже загинули? — питав я себе. — Якщо вони нічого не хочуть розуміти, то хай би їх повбивало якнайшвидше… Якби таке сталося, війна б одразу скінчилась… Ми повернулися б додому. Може, тріумфальним маршем пройшлися б майданом Кліші. Звичайно, один або двоє — ті, хто виживе! Ох, як хочеться!.. І щоб за генералом ішли дужі й гарні хлопці, решта нехай гине, як полковник… як Барус… як Ванай — іще одна падлюка. Нас нагородять, нас заквітчають, ми пройдемо під Тріумфальною аркою. А в ресторанах з нас нічого не братимуть, ми вже ніколи ні за що не плататимемо! „Таж ми герої! — скажемо ми, коли подадуть рахунок. — Оборонці вітчизни!“ І цього буде досить! Ми розплатимось французькими прапорцями!.. Офіціанти не тільки не братимуть з нас нічого, а ще й наділятимуть грошима, цілуючи на прощання. Ото буде життя!»

Біжучи, я помітив, що з плеча в мене капає кров, але не дуже, звичайна подряпина. Отже, воюватиму й далі.

Знову став накрапати дощ, фламандські поля вкрилися калюжами. Я довго йшов і нікого не бачив, тільки вітер віяв у полі, а згодом таки визирнуло сонце. Не знати звідки беручись, вряди-годи, протинаючи сонце й повітря, вслід мені летіли веселі кулі, заповзявшись убити мене серед тієї самотности. Навіщо? Присягаюсь, ніколи, навіть якщо проживу ще сто років, я не гулятиму серед луків і нив.

Ідучи куди очі світять, я пригадував учорашню церемонію. То було в полі, на схилі пагорба. Полковник гучним голосом напучував полк. «Наберіться духу! — казав він. — Наберіться духу! Хай живе Франція!» Коли бракує уяви, помирати вкрай легко, а коли вона є — дуже тяжко. Така моя думка. Ще ніколи я не усвідомлював так багато за однісіньку мить.

А полковник ніколи не мав уяви. В цьому й криється причина його нещастя, а надто нашого. Невже в усьому полку тільки я здатен уявити собі власну смерть? Краще вмерти колись пізніше… Років через двадцять… Навіть через тридцять… А може, й пізніше, — тільки б не гинути отут, не їсти фламандську землю, та ще й не просто ротом, а пащею, роздертою вибухом аж до вух, або розколотим черепом. Хіба людина не має права на свою думку про власну смерть?

Але куди мені йти? Просто вперед? Показавши ворогові спину? Якби польова жандармерія схопила мене під час цієї мандрівки, то, гадаю, своє я б дістав. Ще сьогодні ввечері мене без великих церемоній засудили б у першому-ліпшому класі якоїсь покинутої школи. Тут повно таких занедбаних шкіл. Зі мною погралися б у правосуддя, як часом граються діти, коли в класі немає вчителя. Біля дошки розсядуться унтери, а я в наручниках стоятиму перед