Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Слід сказати, місцевість попервах видавалась мені огидною, нагонила сум, довкола розкинулись нескінченні баговиська, стирчали будинки, назавжди покинуті людьми, тягайсь дороги, що не вели нікуди. А коли додати ще й війну, ставало просто нестерпно. Зненацька обабіч дорожнього насипу звіявся вітер, із тополь зашелестіло, посипалось листя, приглушивши виляски пострілів. Ті солдати знай промахувались, проте, обступивши нас тисячами смертей, немов зодягли нас у саван. Я не смів ворухнутися.

Наш полковник, мабуть, справжній виродок. Та він гірший од собаки й, певне, навіть не уявляє собі власної смерти! Водночас я збагнув, що отаких сміливців у нашій армії багатенько, і, мабуть, у ворожій армії теж. І хто його знає скільки. Один, два, а може, кілька мільйонів?

І тут мій страх обернувся на паніку. Бо з такими людцями це пекельне безглуздя може тривати нескінченно… Чому вони не зупиняться? Гостріше, ніж тієї хвилини, я ще ніколи не відчував приречености і людства, і світу.

«Невже на всій землі боягуз тільки я? — думалося мені. — Який жах!.. Невже лише я загубився серед двох мільйонів безумних, нестримних, озброєних до зубів шаленців? Шаленців у касках і без касок, а то й голомозих, що горлають, кричать, стріляють, посідавши на мотоцикли й автомашини; що крадуть і змовляються, стають навколішки, плазують, марширують, гарцюють і галасують; шаленців, замкнених на землі, мов у карцері, аби все на ній знищити, — Німеччину, Францію, континенти, — все, що дихає; вони скаженіші за псів і навіть обожнюють свій сказ (до чого ще не дійшли собаки), вони в сто, в тисячу разів скаженіші, ніж тисяча псів, і не меншою мірою паскудніші! От люди!» Атож, тепер я остаточно збагнув, що приєднався до апокаліптичного хрестового походу.

Можна мати невинність не тільки в чуттєвих насолодах, а й у царині страху. Хіба я міг здогадатись про цей страх, коли проминув майдан Кліші? Хіба можна було передбачити, перше ніж потрапити на фронт, скільки бруду зачаїлось у героїчній і ледачій людській душі? А тепер я беру участь у масовій гонитві, біжу до спільної смерти, стрибаю у вогонь… Ці думки здавна жевріли в глибинах моєї душі і тепер прорвалися назовні.

Полковник і далі незворушно ходив дорогою, я бачив, як йому ввесь час підносять депеші від генерала, він їх одразу розпечатував і неквапно читав під кулями. Невже в жодній з них нема наказу зупинити оце жахіття? Хіба не пишуть йому згори, що він схибив, скоїв жахливу помилку, нічого не зрозумів, що його ошукано, що йшлося про сміховинні маневри, а не вбивства? Таки ні. «Полковнику, чиніть так і далі, ви на правильній дорозі», — пише йому, мабуть, наш начальник, командир дивізії генерал Антрей, від якого щоп'ять хвилин полковник отримує конверти, тоді як зв'язківець чимраз зеленіший від переляку. Цього хлопчину я б назвав своїм побратимом по страху! Щоправда, часу на братання ми не мали.

Тож, виходить, ніхто не помилився. Отже, стріляти, навіть не дивлячись куди, не заборонено? І можна стріляти, не боячись, що на тебе нагримають? Навпаки, стрілянину вшановують, поважні добродії навіть заохочують до неї — як і до лотерей, заручин, ловів!.. Що тут удієш? Я нараз зрозумів суть війни. Я втратив невинність. Слід опинитись із війною сам на сам, у ситуації, як моя теперішня, щоб добре роздивитися ту паскуду анфас і в профіль. Між нами й людьми, що навпроти, розпалили війну, і тепер усюди горить! Немов струмінь між двома вуглинами дугової лампи. І ті вуглини не гаснуть! Туди потраплять усі, й полковник, дарма що відважний, теж; коли струмінь з того боку проб'є йому груди, його тіло спечеться не гірше від мого.

Є чимало способів зіткнутися зі своїм смертним вироком. Ох, який же я йолоп, тієї миті я б, мабуть, усе віддав, аби опинитися не на фронті, а у в'язниці! Чому я, скажімо, був такий сліпий і нічого ніде не вкрав, коли красти було ще легко, чому нічого не скоїв, коли мав ще доволі часу? Я ні про що не думав! З в'язниці виходять живими, а з війни — ні. А решта — самі слова.

Якби я принаймні мав час, та його вже не було! А тут нема чого красти! Як було б добре, казав я собі, в невеликій тихій в'язниці, де не літають кулі. Не літають узагалі! Я знав таку в'язницю, її завжди осявало сонце. Часом я мріяв про неї: це в'язниця неподалік від Сен-Жерменського лісу; я знав її дуже добре й колись часто ходив повз неї. Як я змінивсь відтоді! Тоді був малий і та в'язниця мене лякала. Адже я ще не знав людей. А тепер уже ніколи не повірю ні їхнім словам, ні думкам. Бо завжди треба боятися людей, тільки людей, більш нікого.

Як довго тягтиметься безумство? Коли нарешті, знесилившись украй, ці потвори зупиняться? Як довго може тривати такий напад шаленства? Кілька місяців? Кілька років? Скільки? Може, доти, поки загине ввесь світ, щезнуть усі божевільні? Всі до одного? Навколишні події обернулись для мене тяжким розпачем, і я вирішив покласти на карту все, вдатися до останнього, вже крайнього засобу, спробувати самому зупинити війну! Принаймні на тому клапті землі, де я стояв.

Полковник походжав за два кроки від мене. Я надумав побалакати з ним, хоча ще ніколи до нього не звертався. Таж отут, під кулями, майже нема чого втрачати. «Чого ви хочете?» — запитає він мене, вражений моїм несподіваним звертанням. Я тоді викладу свої погляди на війну. Тоді з'ясується й те, що сам він про неї думає. Адже головне — це зрозуміти, пояснити життя. А вдвох зрозуміти його легше, ніж самотужки.

Я вже був намірився ступити цей вирішальний крок, та тієї ж миті, пригинаючись і заточуючись, до нас підскочив піший вершник (так тоді говорили), тримаючи в руці, мов Велісарій, перекинуту каску; забрьоханий, він тремтів усім тілом і був ще зеленіший на виду, ніж попередні посланці. Вершник щось бурмотів і корчився, наче вийшов з могили і його страшенно нудило. Отже, ця примара також не любить куль? Невже і він такий же видющий, як я?

— Що це? — гостро запитав полковник, невдоволений, що йому заважають; його очі мов пропікали прибульця наскрізь.

Побачивши жалюгідного, на смерть переляканого вершника в такій нестатутній формі, полковник розлютився. Він узагалі не полюбляв переляканих. Крім