Читати книгу - "Астальдо"

в Ендоре… Там по-іншому. Там тіні обростають плоттю. Це не мої слова — так мовив Руміл. Якщо хтось безтілесний від початку, ну, Мая, наприклад, довго житиме в Ендоре-Середзем’ї, то він отримає тіло, і вже не зможе покинути його просто так. Стати безтілесним духом, розумієш? Ну, ти бачив колись, як щезають Маяр, або Вишні?

— Бачив, — сказав Фіндекано, — бачив, як полишає змагання Великий Ороме… Бачив, як іде геть Мати Яванна… Їхні тіла стають прозорими і зникають. А потім — спалах, і все…

— Все так, бо вони — еаlar[65]. А у Середзем’ї, якщо хтось з еаlar пробуде там достатньо довго, то щоб звільнитися від тіла, потрібно це тіло зруйнувати… Вбити. Це дуже болісна qualme[66]… Розумієш? А найстрашніше, що ставши еаlar, вони тужать за тілом… Вони не хочуть бути безтілесними, вони прагнуть hroa[67], як спраглий — води…

— А Вишній Мелькор теж прагне hroa?

— Не сумніваюсь, — протягнув Майтімо спроквола, — як і усі оті його Маяр-вовкулаки. Чим він їх і підманув, напевне. Руміл пояснював, що для безтілесної істоти відчуття hroa все одно, що кохання для дорослих Ельдар.

- І Чорний Вала тепер еаla[68]… - пробурмотів Фіндекано, — Майтімо, він же просто мусить повернутися в Середзем’я!

— От ми його там і зустрінемо, — урочисто сказав Руссандол, — і відправимо знову до Мандосу.

Між деревами майнула блакить Іліну. Майтімо сповільнив крок.

— Тато не мусив так говорити про… вас, нащадків Індіс, — мовив стиха, — але він останнім часом трохи… дивний. Працює як навіжений, говорить, що мусить втілити якусь мрію свого життя. Яку — нікому не говорить, навіть оцьому Мелькору, хоча той і ходить довкола нього наче ngauro. Розмови веде чудні — от, як, наприклад, звучить аmilesse[69] його мами Міріель?

— Материнське ім’я пані Міріель? — спитав Фіндекано здивовано, — Серінде[70]…

— А тато запевняє, що потрібно вимовляти «Терінде». Як Ваніяр. І там, де ми завжди говоримо «с» теж вимовляти «т». Говорить, що це принципово, що ми, Нолдор, зіпсували мову, і стали гіршими від Ваніяр, котрі є іграшками Богів. А коли перестає сварити Ваніяр, то починає оповідати, що Телері є слабкими, нерозумними і негідними зватися Ельдар. І виходить зрештою, що право зватися Ельдар у Валінорі мають самі лише Нолдор, а вже ті Квенді, котрі зосталися в Ендоре, так і взагалі не варті доброго слова. Негоже засуджувати батька, але матуся говорить, що подібні думки є злом, і звинувачує в усьому Валу Мелькора. На що татко зазвичай відповідає, що жоден Мелькор, хоч він і Вала, не проникне йому в душу, що це його власні думки, а якщо їй це не до вподоби, то нехай повертається до батьківського дому. У нас все погано, Фіндекано… Ти навіть не знаєш, наскільки погано.

Фіндекано зітхнув. Він уже пересердився і тепер щиро жалів Майтімо.

— Тієлкормо, Атарінке та Карністіро, — закінчив Руссандол стиха, назвавши братів їхніми аmilesse, — нині є батьковими улюбленцями. Бо близнята-Амбаруссар ще малі, а ми з Макалауре ну… може вже занадто дорослі. Не м’яка глина. А з Шаленої Трійці він ліпить потроєну подобу себе нинішнього. Мій батько великий митець, Фіндекано, і йому вдається все, за що б він не взявся. Тільки братів він понівечить… Я не повинен таке казати…

Нолофінвіон опустив голову. Засуджувати батьків вголос було великою непризвоїтістю. Але ж Майтімо сам назвав його оtorno — часткою своєї душі.

— Я є твоїм братом, Руссандоле — врешті вимовив Фіндекано, — Я завжди буду на твоєму боці. Навіть Суддя Намо не розділить нас, якщо нам рокована погибель.

— О, так сильно… — сказав Майтімо вже спокійніше, — не говорімо про погибель, оtorno. Військо вже очікує нас.

Військо і справді вже стояло в бойовому шику. Фінарато, обвішаний зброєю та книжковими футлярами, його вірний Едрагіль, палкі духом Гвіндор з Гельмиром, схожі як дві половинки яблука, ніжний сіроокий красень Лауральдо, задумливий Ільфірін, ще один рудоголовий нащадок Магтана — Маранво, насмішкуватий Алмареа, завжди погідний Мірімон, майже дорослий Еркассе, котрий був однолітком Майтімо… Замикала стрій сяюча Артаніс в хлоп’ячому вбранні і з ножем у піхвах на поясі.

— Рушаймо, — сказав Руссандол, і змовники рушили долиною у напрямку Альквалонде.

***

Втекти виявилося настільки легко, що Руссандолове військо огорнув легкий неспокій.

Коли перед ними виникли перші будинки Лебединої Гавані, малі Ельдар замотали мечі плащами, зоставивши на видноті луки і тули. Телері добре володіли луками — під час своїх морських мандрівок вони зустрічали на островах ріжних тварин, в тому числі і небезпечних, тож вуличками міста ходило чимало озброєних моряків, чиї кораблі чи-то щойно прибули, чи-то готувалися до відплиття.

Свій cirya, котрий звався «Naltariel[71]», Артаніс отримала за першим же бажанням. Князь Ольве радісно пригорнув до себе її та Фінарато, лагідно та щиро привітався з княжичами Першого та Другого Домів і наказав нагодувати їх разом з приятелями незвичними але смачнючими рибними стравами.

Фіндекано з задоволенням куштував рибку, слухав оповідки князя Ольве, волосся якого сяяло тим же сріблястим блиском, що і волосся княгині Еарвен, мами Фінарато, і роздумував над тим, чому вуй Феанаро раптово незлюбив народ мореплавців.

Коли улюблена онучка заявила, що бажає відвідати Тол-Ерессеа на власному кораблі, князь Ольве лише спитав, чи впораються вони з Фінарато з вітрилом. Княжич Nеlya Nosse відповів, що йому допоможе Едрагіль, з яким вони вже виводили «Naltariel» з Гавані. І додав, що хоче покатати друзів, яких і привів з собою.

«Naltariel» вийшов в море того ж дня. Невеличкий кораблик з одним великим вітрилом, схожий на білого птаха, поволі рухався скелястим проходом. Скелі змикалися над головами, утворюючи славетний вхід до Гавані. Поволі тьмяніло м’яке світло Тельперіону. Через деякий час вихід зостався позаду, і захоплені мандрівники побачили весь берег Аману — пасмо Пелорських гір, величну громаду Ойолоссе — Вічно Білої гори, яку ще називали Танікветілем, і де знаходився палац самого Манве Сулімо, Володаря Вітрів, повелителя Валар. З долини біля її підніжжя струменіло сяйво через штучний вилом у гірському пасмі — то світився Тельперіон на пагорбі Короллайре. Десь там було місто Валмар, де, поруч з Вишніми мешкали Ельдар — Ваніяр, родичі Фіндекано через татову маму Індіс. А он, ближче до берега — пагорб Туна, і на ньому сяють вежі рідного Тіріону… Он палає срібним вогнем велетенське свічадо Вежі Інгве, або Mindon Eldaliewa [72], поставлене в ті часи, коли Ваніяр ще не перебралися до Валмару… Світяться кришталеві сходи, по яким з