Читати книгу - "Механічний апельсин"

— Та я ж нічого такого не зробив, сер! — запевнив його я. — Тобто поліція не має проти мене нічого, сер.

— Тільки не треба напускати туману про поліцію, — стомлено зауважив П. Р. Делтойд. І, так само розгойдуючись, повів далі: — На гарячому вони тебе, правда, не спіймали, але це ще зовсім не означає, як ти сам розумієш, що ти нічого не накоїв. Адже вчора була добряча бійка, хіба не так? В хід пішли тєсакі, велосипедні ланцюги й таке інше. Вчора пізно ввечері біля електростанції швидка допомога забрала жахливо побитого приятеля одного гладкого хлопця й відвезла до лікарні. Атож, згадували й твоє ім’я. Інформацію я дістав із звичайних джерел. Деяких твоїх друзів також згадували. Загалом учорашній вечір був багатий на всілякі хуліганські вихватки. Авжеж, доказів, щоб когось звинуватити, як завжди, бракує. Але я тебе застерігаю, Алексе, як твій вірний друг, єдиний у цьому хворому й гнилому суспільстві, як людина, що прагне врятувати тебе від самого себе, хлопчику.

— Я це дуже ціную, сер, — відповів я. — Від щирого серця кажу.

— Справді? — глузливо посміхнувся він. — Ти тільки пильнуйся, Алексе, і з мене досить. Нам відомо більше, ніж ти гадаєш, хлопчику… Ну що тебе до цього штовхає? — провадив він далі страдницьким голосом, але так само гойдаючись у кріслі. — Ми досліджуємо це питання, крутимо його сяк-так уже близько століття, але не посунулись ні на крок. У тебе гарне помешкання, чудові дбайливі батьки зрештою, і власна голова на в’язах… Невже в тебе вселився якийсь біс?

— Та ніхто в мене не вселився, сер, — запевнив я. — І поліція давненько не замітала.

— Оце ж бо мене й непокоїть, хлопчику, — зітхнув П. Р. Делтойд. — Надто довго все гаразд. Тепер ти, за моїми підрахунками, маєш уклепатися. Саме тому я тебе й застерігаю, Алексе: не сунь свого довгого носа куди не слід. Чи ясна моя думка?

— Ясна, як незамулене озеро, сер, — сказав я. — Прозоре, як небесна блакить улітку. Можете на мене покластися, сер. — І я подарував йому улибку на весь рот.

Та коли він пішов, я заварив собі чифірчику й подумки посміявся над вєщамі, які так непокоять П. Р. Делтойда та його друзів. Гаразд, я чиню зле, коли краду, мєтєлюсь, ріжу брітвой чи трахкаю дєвочєк, і якщо мене заметуть, тим гірше для мене, братва, бо якби так поводилися всі чєловєкі, країна була б некерована. Мене вже хапали, відсилали на три місяці в одне мєсто, потім на півроку — в інше, але якщо тепер мене, як ніжно висловився П. Р. Делтойд, посадять, попри мій тендітний вік, у в’язничну кліточку, то я скажу ось що: це буде хоч і справедливо, одначе тільки на шкоду, добродії, бо для ув’язнення я ще не дозрів. Тому, щоб таке майбутнє не простягло до мене свої бліді й мертвотні руки, щоб не наскочити на тесак, не зійти кров’ю під кривим лезом чи уламком скла на автостраді, я намагатимусь не попастися. Я не кривлю душею. Але згадка про те, як вони із шкури пнуться, щоб докопатись до причини зла, обертає мене на пустотливого мальчіка. Причини добра вони не дошукуються, чому ж тоді так ревно «досліджують» протилежне? Люди бувають добрі, бо їм це до вподоби, тут нічого не вдієш — так само як і в протилежному випадку. Я особисто схиляюся до протилежного. Навіть більше, зло взагалі притаманне людині, коли вона лишається самко-мотня. А людину ж бо створив господь Бог — це його велика гордість і радость. «Не-я» не має зла, тобто уряд, суди, школи виступають проти зла, бо заперечують саме «я». А чи вся наша сучасна історія — не боротьба «маленьких людей» проти цих велетенських машин? Я кажу серйозно, братики. Але все, що я роблю, я роблю через те, що воно мені до вподоби.

Отак того усміхненого зимового ранку я пив чифірчик з молоком — ложечку за ложечкою, з цукром, поки в роті стало сладко. Тоді взяв з плити сніданок, що його бідолашна моя матуся наготувала для мене. Це була лише оката яєчня, ото й усе, але я ще підсмажив грінку, і поки ковтав, плямкаючи, яєчню та грінку з джемом, почав читати газету. Як завжди, газета повідомляла про хуліганство й пограбування банків, про страйки й про те, що футболісти нагнали на всіх жаху, погрожуючи не грати наступної суботи, якщо їм не підвищать платню. Ох уже ці вередливі мальчікі! Писалося також про космічні польоти, про найбільші стереотелеекрани і про пропозицію поміняти пакети від мильної стружки на ярлики до супових консервів — чарівну пропозицію, дійсну тільки один тиждень. Це викликало в мене смєх. А ще там була большая стаття про сучасну молодь (виходить, про мене, тож я вклонився і розреготавсь, як безумний) якогось вельми освіченого голомозого чєловєка. Я уважно читав статтю, братики, чаював — чашка за чашкою — і гриз ломтікі грінки, вмочаючи їх у джем та в яєчню. Той учений чєловєк розводився про відомі вєщі: про брак батьківської дисципліни — так він це називав, — про брак справді добрих учителів, які б могли витрясти із своїх дурних вихованців ницість і спрямувати їх — ой-ой-ой! — на добрі діла. Ця несусвітна глупость викликала в мене смєх, одначе приємно було знати, що хтось постійно розвиває таку тему. Щодня з’являлися статті про сучасну молодь, але найкращою в тій газєтє була замітка якогось старигана в моднячому комірці. Він зазначив, що, на його переконання, — а він буцімто говорить від імені Бога, — «в усьому винен диявол, що поселився за кордоном», а тепер шукає шляхів, щоб проникнути в молоду плоть, і дорослі несуть за це відповідальність, бо захопилися своїми війнами, бомбами й такими іншими дурницями. Цілком слушно. Він знав, що каже, бо був посланцем самого Бога. А ми, молоді мальчікі, зовсім не винні. Таки-так.

Гикнувши кілька разів на повний шлунок, я дістав із шафи одєжду і ввімкнув радіо. Передавали музику, дуже гарний маленькій струнний квартет Клаудіуса Бердмена, який я добре знав. Я не стримав смєха, згадавши, що вичитав у одній з тих статей цікаву думку про сучасну молодь — мовляв, вона, молодь, стане кращою, якщо її надихатиме живе сприйняття мистецтва. Мовляв, велика музика й велика поезія здатні погамувати сучасну молодь і зробити її більш