Читати книгу - "Теорія літератури"

(populism) є прямим відображенням селянської ідеології; воно є ідеологією, сформульованою демократичною інтеліґенцією, котра у відсталих країнах, позбавлених міцної буржуазної класової структури, має, як правило, вищий соціальний авторитет і відіграє важливішу роль у національному житті, ніж інтелектуали в економічно розвинутіших державах»[47]. Валіцький досліджує російське народництво, й передовсім його ідеологію. Специфічна особливість українського народництва полягає в тому, що літературне народництво в ньому сформувалося раніше за ідеологічне.

Народницька доба в політичній історії України охоплює 1840—1880 pp. й має «два послідовні етапи, „романтичний“ (покоління кирило-мефодіївців) та „позитивістичний“ (покоління „Старої громади“). Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівності і братерства), релігійний ентузіазм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму… Позитивістичне покоління, — що прийшло до голосу в 1860-х та досягло розквіту в 1870-х роках, — наполягало на силі критичного пізнання»[48].

Українське літературне народництво має ширші хронологічні рамки, хоча його також можна поділити на романтичний і позитивістичний період. За перші сто років свого існування воно виробило систему стилів, хоча не створило єдиної естетичної формули, охоплюючи таких різних авторів, як Котляревський і Квітка-Основ’яненко, Шевченко і Куліш, Нечуй-Левицький і Панас Мирний, Франко і Стефаник та багато, багато інших. На час fin de siècle воно серйозно еволюціонувало, викристалізувавши в собі різні напрями, «крила» — більш народне (згадаймо, наприклад, етнографічно-селянські твори Нечуя-Левицького і його ж аґресивну позицію з приводу чистоти літературної (народної) мови) і менш народне («тургенєвські повісті» Олени Пчілки або «молдавські» й «татарські» оповідання 90-х Михайла Коцюбинського).

Уже сам перелік цих імен говорить, наскільки широка ця традиція в стильовому, жанровому та інших розуміннях і наскільки проблематичним може видатися саме поняття «народництво» як літературознавча категорія. Однак така доля кожного терміна. Як і всякий термін (ще більше це стосується терміна «модернізм»), поняття «народництво» має тенденцію уніфікувати й спрощувати явища, котрі ним називаються.

Спроба його узагальнення, як правило, скидається на перелік рис, як-от «особливе тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур (бароко, бурлеск), до активного продукування — з метою самозбереження — романтико-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів розмовної (переважно просторічної), а не писаної літературної мови тощо»[49].

Народництво як критична школа є методологією розгляду літератури, побудови її історії й канонів, а також способом читання тексту. Воно є специфічною критичною мовою, дискурсом із відповідними ключовими словами, лейтмотивами, специфічною інтертекстуальністю та кодами. В широкому сенсі слова зріле літературне народництво давало відповідь на питання про сутність літератури й культури взагалі. Однак цій відповіді бракувало одностайності. Народництво було мінливим і багатоликим, об’єднуючи в своїх рамках безмежно відмінних Шевченка й Куліша або ще більш відмінних Франка й Нечуя-Левицького, до теоретизувань якого Франко ставився досить скептично[50].

В осерді політичного народництва, як відомо, лежала концепція народу як селянства, її підтримувало багато ідеологів, зокрема Іван Франко, найавторитетніший теоретик політичного, економічного й літературного народництва свого часу. В полемічній статті «Чи вертатися нам назад до народу?» (1881) він говорив про свого опонента москвофіла Наумовича: «І він так само, як ми, відрізняє інтеліґенцію від народу, розуміючи під народом тільки хлопів, тільки робочу масу»[51].

Думка Франка не зазнала радикальної зміни й на рубежі віку. «Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін…»[52], — писав він у статті «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895).

«Народ» для Франка відтак став об’єктом зображення й вищою метою літературної творчості. В основі літератури лежить мова народу. Тільки в кореляції з «народом» відкривається значення, суспільна роль інтеліґенції, з літературною включно:

«Інтеліґенція повинна передовсім бути інтеліґенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтеліґенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покажчиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтеліґенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту»[53].

Такого роду утилітаризм поділяли інші письменники того часу. Власне, він став визначальним компонентом культурного дискурсу, ствердженого святкуванням сторіччя «Енеїди».

У критиці зламу віків термін «народництво» почав траплятися досить часто і головним чином як означення старої й побореної вже традиції української літератури. В такому сенсі його вживала Леся Українка в статті «Малорусские писатели на Буковине», на аналізі якої детально спинимося далі. В такому сенсі дещо пізніше його застосовувала Софія Русова в статті «Старе й нове в сучасній українській літературі» («Русская мысль», 1903). Саме вона, між іншим, характеризуючи сучасний стан української літератури, вживала слово «криза». Проти застосування нею терміна «народництво» стосовно української літератури протестував Іван Франко:

«Здається, пора б покинути такі загальники, невірні в своїй категоричності. Такою  в и к л ю ч н о  н а р о д н и ц ь к о ю  українська література  н е  б у л а  н і к о л и.  Вже в „Енеїді“ Котляревський змалював переважно побут не простого селянства, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII в. З тої самої сфери брав немало малюнків і Квітка („Шельменко-денщик“, „Пан Халявський“), а Шевченкові „Сон“, „Кавказ“, „Петрусь“, „Княжна“, „Сотник“, не говорячи вже про „Неофітів“, „Марію“, „Царів“ та більшість ліричних поезій, малюють побут і душу не селянина, а укр(аїнського) інтеліґента середини XIX в. В Нечуя-Левицького на самім вступі його творчості стоїть не „Бурлачка“, а „Причепа“ й „Хмари“; ще вчасніше від цих творів написані „Люборацькі“ Свидницького, в початках 70-х років „Лихі люди“ Мирного, „Пан Комарчук“ Коховського, „Семен Жук“ Кониського, не говорячи вже про лірику Старицького, що висловляла почуття чільних тогочасних українських інтеліґентів. Лишаю тут зовсім на боці історичну повість Куліша „Чорна рада“ та написані ним по-російськи повісті „Майор“ та „Спомини Миколи М.“»[54]

Франко, як бачимо, намагається виправдати українську літературу (отже, приймає від своїх опонентів «неґативний» акцент самого поняття) і відмежувати її від народництва, яке, на його думку, збігається з зображенням народу. В рамках його літературної теорії зображення народу замало. Об’єкт зображення, жанр, форма чи стиль твору не мають вирішального значення. Важливо, яку