Читати книгу - "Твори. Том 1"

Місячними ночами виїздив він знімати сіті, закинуті напередодні. Він любив слухати, як скрипить щогла, дихати свистячими, свіжими поривами нічного вітру; наблукавшись по морю, шукаючи буїв, знаходячи дорогу по шпилях скель, по дахові дзвіниці на феканському маяку, він віддавався солодкому спочинку під першим промінням сонця, що вигравало в човні на липких спинах широких, як віяло, скатів та жирних черевах палтусів.

За столом він захоплено розповідав про свої прогулянки; а матуся теж розказувала, скільки разів вона пройшла великою алеєю, тією, що праворуч, проти ферми Кульярів, бо на другій було замало сонця.

їй було приписано «рухатись», і тому вона завзято гуляла. Як тільки розвіювалася нічна прохолода, вона виходила, спираючись на руку Розалії, загорнувшись у плащ і дві шалі, з капором на голові, запнувшись зверху ще червоною в’язаною хусткою.

Тягнучи ліву, трохи важчу ногу, що вже накреслила вздовж усієї дороги, потолочивши траву, дві курні борозни — одну туди, другу назад, — вона без кінця відбувала свою безкраю подорож від рогу замку до перших кущів гаю. По кінцях дороги вона наказала поставити по лавці; і що п’ять хвилин зверталась, спиняючись, до бідолашної служниці, яка її підтримувала:

— Сядьмо, дитино моя, я трохи стомилась.

Відпочиваючи на кожній лавці, вона лишала там то в’язану хустку, то одну шаль, потім другу, далі капор, потім плащ; і все це утворювало по кінцях алеї дві великі купи одежі, які Розалія брала на руку, коли вони вертались на сніданок.

Після полудня баронеса відновлювала прогулянку, тільки ходила повільніше, з довшими перепочинками, навіть засипала коли-не-коли на годину в шезлонгу, який їй викочували в алею.

Вона звала це «мій моціон», точнісінько так, як і на хворобу свою теж казала «моя гіпертрофія».

Про цю гіпертрофію сказав їй лікар, до якого вона звернулась десять років тому, відчуваючи задишку. Відтоді це слово, змісту якого вона зовсім не розуміла, засіло їй у голову. Вона вперто просила барона, Жанну, Розялію послухати її серце, що його ніхто вже не міг почути, так глибоко воно потонуло в товщі її грудей; але вона енергійно відмовлялась від огляду будь-якого лікаря, боячись, що він викриє в неї ще якісь хвороби; і згадувала «свою» гіпертрофію при всякій нагоді й так часто, що здавалось, ніби вона належала тільки їй і ніхто інший не мав на неї жодного права.

Барон казав «гіпертрофія моєї дружини», а Жанна «мамина гіпертрофія» так само, як вони говорили б «мамина сукня, капелюшок, парасолька».

Вона замолоду була дуже гарненька й тонка, як очеретинка. Перевальсувавши з усіма військовими Імперії, вона прочитала «Корінну» і заплакала над нею; роман цей лишив незгладимий слід у її душі.

Що повнішим ставав її стан, то більше проймалась вона поетичними поривами, і коли надмірна огрядність прикувала її до крісла, думки її почали блукати серед ніжних пригод, в яких вона уявляла себе героїнею. Серед цих пригод були в неї улюблені, до яких вона раз у раз поверталась у своїх мріях, ніби крутячи ручку катеринки, що без кінця виводить одну арію. Всі томні романси, де співається про полонянок та ластівок, неодмінно викликали в неї сльози; подобались їй навіть деякі грайливі пісеньки Беранже за їх жалісливий тон.

Часто вона цілими годинами сиділа нерухомо, поринувши в свої мрії; і жити в Пенль їй дуже подобалось, бо місцевість тут ставала за декорацію для її уявлюваних романів, нагадуючи їй і навколишніми лісами, і пустинними степами, і сусідством моря романи Вальтера Скотта, що їх вона почала читати останнім часом.

Дощовими днями вона замикалась у своїй кімнаті й переглядала те, що звала своїми «реліквіями». Це були всі її давні листи, листування її батька й матері, листи від барона, коли вона була його нареченою, та інші.

Вона замикала їх у секретері з червоного дерева з мідними сфінксами на ріжках і говорила з особливою інтонацією:

— Розаліє, дитино моя, принеси мені шухлядку зі «спогадами».

Служниця відмикала столик, брала шухляду й ставила на стілець поруч господині, що починала поволі читати листи, один по одному, ронячи на них сльози.

Часом Жанна заступала Розалію й сама водила на прогулянку матусю, що розповідала їй спогади свого дитинства. Дівчина в цих історіях з далекого минулого впізнавала себе, дивувалась подібності їхніх думок, спільності їхніх бажань; бо кожному серцю здається, що воно вперше б’ється від того почуття, що тремтіло вже в серцях перших людей на землі і буде жити в серцях останніх чоловіків і останніх жінок.

їхня повільна хода відповідала повільному ритмові розповіді, що іноді на мить переривалась задишкою; тоді думка Жанни перескакувала через розпочаті в оповіданні пригоди, линула до повного радості майбутнього, поринала в надії.

Якось після полудня, спочиваючи на лавці в кінці алеї, вони раптом побачили на другому кінці її товстого священика, що йшов до них.

Він уклонився їм здалеку. Потім з привітною усмішкою вклонився ще раз за три кроки й гукнув:

— Ну, пані баронесо, як поживаєм?

Це був місцевий кюре.

Матуся, що народилась за доби філософів [3] і виховувалась у Дні Революції під впливом батька-атеїста, майже не ходила до церкви, хоча й любила священиків з якогось релігійного інстинкту, властивого жінкам.

Вона зовсім забула про свого кюре, абата Піко, і почервоніла, побачивши його. Вона перепросила, що йому першому довелось робити візит. Та добряга, здавалось, зовсім не ображався; він глянув на Жанну, висловив захоплення її квітучим виглядом, сів, поклав свого трикутного капелюха на коліна й витер чоло. Він був дуже гладкий, дуже червоний, і обливався потом. Він щохвилини виймав із кишені величезну картату хустку, мокру від поту, і витирав нею обличчя й шию; але тільки-но зникала вогка хустка в надрах його одежі, нові краплі виступали йому на шкірі й, падаючи на сутану, що здулася на животі, прибивали на ній плямочками летючу дорожню пилюку.

Це був справжній сільський священик, веселий, терпимий, балакучий і доброзичливий. Він розповів кілька історій, говорив про місцевих жителів і, здавалось, не зважав на те, що обидві його парафіянки ще не були в церкві: баронеса через свої лінощі та недостатню віру, а Жанна — від радості, що визволилася з монастиря, де їй остогидли всякі релігійні церемонії.

Появився барон. Він дотримувався пантеїстичних поглядів і був байдужий до догм. Він привітно зустрів абата, з яким був трохи знайомий, і запросив його на обід.

Священик