Читати книгу - "Енеїда"

З крючком весельцем погрібався,

По Стіксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.

На ярмарку як слобожане

Або на красному торгу

До риби товпляться миряне,

Було на сьому так лугу.

Душа товкала душу в боки,

І скрекотали, мов сороки;

Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз:

Всі м'ялися, перебирались,

Кричали, спорили і рвались,

І всяк хотів, його щоб віз,

Як гуща в сирівці іграє,

Шиплять, як кваснуть, буряки,

Як против сонця рій гуляє.

Гули сі так небораки,

Харона, плачучи, прохали,

До його руки простягали,

Щоб взяв з собою на каюк,

Но сей того плачу байдуже,

На просьби уважав не дуже:

Злий з сина був старий дундук.

І знай, що все веслом махає,

І в морду тиче хоч кому,

Од каюка всіх одганяє,

А по вибору своєму

Потрошечку в човен саджає

І зараз човен одпихає,

На другий перевозить бік:

Кого не візьме, як затнеться,

Тому сидіти доведеться,

Гляди — і цілий, може, вік.

Еней в кагал сей як убрався,

Щоб зближитися к порому,

То з Палінуром повстрічався,

Штурмановав що при йому.

Тут Палінур пред ним заплакав,

Про долю злу свою балакав,

Що через річку не везуть;

Но баба зараз розлучила,

Енею в батька загвоздила,

Щоб довго не базікав тут,

Попхались к берегу поближче,

Прийшли на самий перевіз,

Де засмальцьований дідище

Вередовав, як в греблі біс;

Кричав, буцімто навіжений,

І кобенив народ хрещений,

Як водиться в шинках у нас;

Досталось родичам сердешним,

Не дуже лаяв словом, гречним,

Нехай же зносять в добрий час.

Харон, таких гостей уздрівши,

Оскілками на їх дививсь,

Як бик скажений заревівши,

Запінивсь дуже і озливсь:

«Відкіль такії се мандрьохи,

І так уже вас тут не трохи,

Якого чорта ви прийшли?

Вас треба хати холодити!

Вас треба так опроводити,

Щоб ви і місця не найшли.

Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,

Я вам потиличника дам;

Поб'ю всю пику, зуби, морду,

Аж не пізна вас дідько сам;

Ійон же як захрабровали,

Живі сюди примандровали,

Бач, гиряві, чого хотять!

Не дуже я на вас покваплюсь,

Тут з мертвими ось не управлюсь,

Що так над шиєю стоять».

Сівілла бачить, що не шутка,

Бо дуже сердиться Харон,

Еней же був собі плохутка,

Дала стариганю поклон:

«Та ну, на нас лиш придивися, —

Сказала, — дуже не гнівися,

Не сами ми прийшли сюди;

Хіба ж мене ти не пізнаєш,

Що так кричиш, на нас гукаєш,—

Оце невидані біди!

Ось глянься, що оце такеє!

Утихомирся, не бурчи;

Ось деревце, бач, золотеє,

Тепер же, коли хоч, мовчи».

Потім все дрібно розказала.

Кого до пекла проводжала,

До кого, як, про що, за чим…

Харон же зараз схаменувся,

Разів з чотири погребнувся

І з каючком причалив к ним.

Еней з Сівіллою своєю,

Не мішкавши, в човен ввійшли;

Кальною річкою сією

На той бік в пекло попливли;

Вода в розколини лилася,

Що аж Сівілла піднялася,

Еней боявсь, щоб не втонуть,

Но пан Харон наш потрудився,

На той бік так перехопився.

Що нільзя оком ізмигнуть.

Приставши, висадив на землю;

Взяв пів-алтина за труди,

За працьовиту свою греблю,

І ще сказав, іти куди.

Пройшовши відсіль гонів з двоє,

Побравшись за руки обоє,

Побачили, що ось лежав

У бур'яні бровко муругий,

Три голови мав пес сей мурий,

Він на Енея загарчав.

Загавкав грізно в три язики.

Уже був кинувсь і кусать,

Еней підняв тут крик великий,

Хотів чимдуж назад втікать.

Аж баба хліб бровку шпурнула

І горло глевтяком заткнула,

То він за кормом і погнавсь;

Еней же з бабою старою,

То сяк, то так, попід рукою,

Тихенько од бровка убравсь.

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним не мала,

Еней з Сівіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях їх руки,

Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали,—

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм дали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип'ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.