Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Другою цікавою постаттю в камері був директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, де працював колись як поліційний офіцер. Це був правник, що походив з селян-латинників мабуть з Підгаєччини і говорив добре по українськи. Його сестри — як він мені оповідав — повиходили замуж за селян-українців, з якими він утримував добрі звязки. Вичитавши на мурах заклик у справі реєстрації, він, як високий поліційний старшина, зголосився до нової влади сам, при чому жінка підпровадила його аж до входових дверей так добре відомого його будинку при вул. Сапіги ч. 1. І звідти він на волю вже не вийшов. Енкаведисти закидали йому, що він прийшов до них по наказу таємної польської організації, щоб себе залеґалізувати і після того тим легше нести акцію проти нової влади. Розуміється, йому закидали теж, що він переслідував революційно настроєне робітництво у великому промисловому місті Лодзі, хоч сам він мав мабуть куди більше обтяжену гіпотеку виступами проти тамошніх німців, і саме тому опинився у Львові. Після одного переслухання Лозінський оповів мені з нетаєним обуренням, що коли його вели вже назад до камери, він зустрівся на сходах з відомим у Львові польським поліц. агентом Радонем (прізвище його називали у звязку з убивством краєвого команданта Української Військової Організації Юліяна Головінського 30. 9. 1930 р.). Той Радонь ішов сам сходами догори і мав течку під пахою, значить: служив уже новим панам. А що він був спецом від українського підпілля, то ясно, до якого сектора запрягли його большевики. Що ж до дальшої долі Лозінського, то я довідався багато місяців пізніше, що його перевезли з львівської вязниці до Дніпропетровська. В тамошній тюрмі і застала його німецько-большевицька війна при кінці червня 1941 р. Що з ним далі сталося, не знаю.

Ієрархічно найвищу позицію в житті з нас усіх займав ген. Юл. Мальчевський, власник одного підльвівського українського села, рідний брат славного польського маляра Яцка Мальчевського, бо він був міністром військових справ до перевороту Пілсудського в 1926 р. Арештований тоді разом з іншими високими старшинами, він просидів короткий час під домашнім арештом, а потім його відпустили з повною пенсією на спочинок і він жив собі вигідно у Львові в готелі Жоржа, звідки й управляв своїм господарством, особливо ж зразково поставленим садом. Розуміється, Мальчевський виїздив часто за границю і певно куди частіше вживав у житті німецької мови, як польської, бо до кінця говорив по польськи слабо, не тільки з німецьким наголосом, але й вимовою, його забрали до тюрми на донос когось з готелевої служби таки з готелю Жоржа враз з усім його добром, що його мав у своїй кімнаті. Тому, що жив самітньо, мабуть ніхто в тих часах за ним не інтервеніював. І ген. Мальчевському закидали, що він залишився у Львові з розмислом, щоб організувати якийсь спротив проти большевиків, що йому, розуміється, й не снилося. За ввесь час мого побуту в тюрмі разом з ним він жив в одній сорочці і хоч разом з ним забрали з готелю цілі гори білизни та всякого іншого добра, він не звернувся ні разу з проханням дати йому на зміну хоч одну сорочку, так що всякі насікомі стали жерти по кількох днях і його. А що мав уже 70 літ, то нидів на очах і мабуть не довго міг витримати таке тюремне життя, тим більше, що до того часу жив не тільки в достатках, але й у вигодах.

Оригінальну трійцю в камері творили три судді: Ганінчак, Мисловський (?) і Мінц, що всі три зголосилися добровільно, як і сотні інших, до реєстрації та до сподіваної праці в головнім судовім будинку при вул. Баторія. Звідти поперевозили всіх тих суддів до різних львівських тюрем, і так згадана трійка попала до нашої камери. Спочатку вони всі три трималися зовсім відокремлено від інших, нічого з ніким не говорили і вважали, що їх «затримали» через якесь непорозуміння та що їх кожної хвилини звільнять. Коли я прибув у камеру, вони сиділи в ній вже три дні, а проте всі три мали на собі тверді ковнірці з краватками, що їх скидали тільки вночі. А що в камері було душно, то їх ковнірці виглядали так, якби їх хто витягнув псові з зубів. Тримали вони «фасон» аж до того моменту, як почули від мене, що вже в неділю 24. 9. багато інтеліґентів-львовян поприходило до церков і костелів без ковнірців і краваток та в старих, витертих убраннях. Після того вони незамітно свої ковнірці поскидали. Цікава ще й та обставина, що суддя Мисловський (за точну передачу його прізвища не ручу) був працівником польського консуляту в Києві аж до часу його скасування, а проте й він не орієнтувався в тому, що таке совєтський режим, бо сам віддався йому в руки. А тепер усіх без вийнятку суддів нова влада виарештувала і нищила, без уваги на те, чи вони вели колинебудь які судові розправи проти комуністів, чи ні. Найбільш роззброював нас своєю наївністю суддя Мінц (мабуть жид). Суддя Ганінчак, що для карієри змінив метрику (його брат був по першій світовій війні в еміграційнім уряді ЗУНР президента Петрушевича) і став був навіть віцепрезидентом львівського апеляційного суду, не признавався до свого українського походження Він говорив заєдно по польськи, хоч деякі поляки, як ось згаданий вже Лозінський, говорили з українським співвязнями по українськи. Всю ту трійцю перевезли одного дня мабуть до іншої львівської тюрми. Що сталося з ними дальше, мені не відомо.

Ще одну цікаву групу мали ми в камері. Це були два молоді, інтелігентні львівські робітники: українець Костюк і жид Баран. Перший, із сухітничим виглядом, був звичайним брукарем (брукував вулиці), другий кравцем. Як комуністи, сиділи вони кількома наворотами в польським тюрмах за нелегальну роботу, тому були добре обізнані з тюремним режимом і його законами. Обидвох їх заарештували большевики вже другого дня по приході червоної армії до Львова під замітом приналежности до організації троцкістів (одночасно з Костюком був арештований і його брат, що сидів теж у тій самій тюрмі, але під яким замітом, не знаю). І Костюк, і Баран були, так сказати, інструкторами в тюремних справах для всіх нас, що опинилися вперше в житті в тюремних мурах. Вони, особливо ж Баран, вичували, що нас так