Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

двері його скорчену постать і пригадував собі, як то він того самого дня передполуднем, переслухуваний у сусідній кімнаті, боронився доброю російською мовою перед закидами слідчого, що він ворог Совєтського Союзу. Я чув, як той старий лис говорив зручно і з темпераментом про те, що він і його група були завжди за порозумінням Польщі з Росією, і наводив на цю обставину докази не тільки з новіших часів, але ще з часів старої Австро-Угорщини і першої світової війни. Він на кожний запит слідчого давав з місця рішучу й певну відповідь і не давав себе збити з пантелику, так що слідчий в кількох місцях навіть поіритувався. Тоді то почув я з уст слідчого, у відповідь на якийсь запит чи закид Грабського (що був, як відомо, автором конкордату Польщі з Римом) про політику Сов. Союзу у відношенні до Апостольської Столиці, вперше такі характеристичні слова:

— Да, Ватікан маленькое гасударство, но всьо такі гасударство, і ми должни с нім счітатьса. (Так, Ватикан мала держава, але все таки держава — і ми мусимо з ним рахуватися).

Таку саму фразу від слідчого почув я кілька місяців пізніше в Москві.

Я хотів саме заговорити до Грабського, бо нас залишили були на хвилину без конвоїра, коли в мою кімнату введено молодого типа, який з місця вступив зі мною в балачку. Він бідкався, що попався в руки НКВД (Народного Комісаріяту Внутренніх Дел, себто тої самої страшної большевицької поліції, яка спершу називалася Чека, потім ҐПУ), і його доля, мовляв, трагічна. Коли я спитав, чому, він з розпукою в голосі став оповідати, що йому закидають співпрацю з польською розвідкою. На дальший запит, як же ж воно було насправді, мій співрозмовець, пробуючи викликати співчуття до себе, розповідав жалісливо, як то він. молодий український соціяліст, не маючи засобів до життя і потрібного життєвого досвіду, иступив до праці в польській розвідці на протибольшевицькому відтинку. Тепер, казав він, НКВД дістало списки всіх польських розвідчиків, на яких є і його прізвище, тому для нього мабуть не буде пощади.

Я думав увесь час, чи це не провокатор, підісланий до мене на те, щоб, малюючи переді мною своє трагічне положення, витягнути від мене якесь слово співчуття, а може й одобрения для його протибольшевицької роботи. Він видався мені підозрілим не тільки тому, що говорив зі мною, зовсім чужою собі людиною, надто отверто і «признався» до свого шпіонського ремесла проти большевиків, у руках яких він був, але й тому, що намагався конче розжалобити мене своєю долею і дістати якусь оцінку його праці. До того видалось мені, що нашу розмову хтось невидний обсервує. Тож коли той тип оповів мені всю свою «історію» і спитав, що я думаю про його справу та чи раджу йому признаватися до шпіонської роботи, чи від неї відпекуватися, я вже не мав найменшого сумніву, що це нікчемний большевицький провокатор — найпідліший витвір людства, яке то означення на цього типу людей вичитав я колись в одному з творів польського письменника Станіслава Жеромського. Розуміється, я не дав провокаторові ніякої поради, перервав після того розмову та обернувся до нього плечима. Незабаром провокатора від мене забрали

За якийсь час випровадили з кімнати першого проф. Ґрабського (як потім показалося, до вязниці в подвірї) і так я не обмінявся з ним ні одним словом. А потім прийшла черга на мене. Я пройшов під конвоєм коридором, потім подвірям і опинився в невеличкій кімнаті на партері недавньої польської поліційної (перехідної) тюрми. В кімнаті сиділи два енкаведисти: тимчасовий директор тюрми і хтось другий. Мені казали віддати всі речі, які я мав при собі: годинник, гаманець з грішми, олівці, дрібні записки, маленьку збірку українських добродійних марок то-що. А потім треба було розібратися зовсім, скинути навіть сорочку, і всі мої речі зревідовано якнайдокладніше, при тому з черевиків стягнено шнурівки, але залишено краватку. Коли я знову убрався, мене попровадили невеликим коридором і сходами на другий поверх, отворили одну з келій і пхнули до середини.

Так я опинився в камері ч. 5.

Опинившись у камері, я побачив, що вона заповнена людьми вщерть. За Австрії чи за Польщі в ній було місце на 4-5 осіб, а тепер було всіх 14. Видно, що большевицька тайна поліція (НКВД) працювала інтенсивно в чужому для неї місті від першого дня і заповнювала переважно Богу духа винними арештантами всі львівські вязниці не то до останнього місця, а перевантажувала їх до неможливости так, що нещасні люди в переповнених келіях відразу просто дусилися.

Перший, кого я побачив у келії, був згаданий вже Іван Кушнір. Як уже знаиомий, я з ним привітався і зараз же представився всім приявним, що — як виявилось — були переважно людьми з високою освітою і займали в більшості високі позиції в житті.

Мабуть найінтеліґентніший з усіх був саме Іван Кушнір, що як довголітній секретар професійних організацій міста Львова знав добре цілу Галичину, мав тисячі знайомих в усіх слоях населення та дуже широкі звязки. Не вважаючи на свій поважний вік та на наявну важку недугу (був увесь жовтий і пухлина в ногах поступала щораз вище), він серед болів сипав дотепами наліво і право та оповідав живо й барвисто про різні цікаві свої виступи і пригоди. Слідчі закидали Кушніреві, що він нібито не боронив робітників перед визиском працедавців, не організував робітничих страйків, а павпаки — спинював революційний запал робітничої кляси і навіть «продавав інтереси робітників панам та капіталістам». По кожному переслуханні Кушнір приходив до камери крайнє втомлений та оповідав, що слідчі заєдно скачуть до нього за те, що він працював серед робітництва в протикомуністичному дусі. Настрій і здоровя Кушніра підупадали з дня на день. Спочатку він вірив, що його звільнять найдалі до кількох днів, бо ж — як казав —його звязки з лівими такі, що за ним повинні б інтервеніювати дуже впливові люди. Тим часом він мучився далі, а з ним і всі ми. Ноги його спухли так, що він вже вкінці не міг ходити, а проте до лікарні його не забирали. Коли я по чотирьох тижнях залишав келію, він ще в ній лежав. По повороті з московської тюрми у травні 1941 року я довідався, що Кушніра перевезли вкінці до тюремної лікарні, де він незабаром і помер. Як воно і є в звичаю большевиків, тіло померлого Кушніра закопали невідомо де,