Читати книгу - "Війна очима дитини"

Вмивалася слізьми щодня, йдучи на роботу в колгосп зі старшими, а молодші пасли сусідських корів. Взимку по черзі ходили до школи, бо мали одні черевики.

В 1946 році батька реабілітували, і він з далекого Магадану, де відбував покарання за вину без вини, майже 10 місяців пішки добирався додому, побачив дружину, дітей і незабаром знайшов вічний спокій у рідній землі.

Моє напівсирітське дитинство співпало з тяжкими роками Великої Вітчизняної війни.

В неділю, 22 червня 1941 року, як завжди, погнав корів у поле, а коли пригнав їх на обід, то побачив біля воріт однієї з хат кількох чоловіків, вони палили самокрутки, таємниче про щось розмовляли, від них я й почув оте страшне слово — «війна».

За кілька днів, увечорі, над містом вперше з’явився німецький літак. З висоти нашої Березини було видно, як прожектори ловили його у свої тенета, стріляли гармати, можливо, і підбили його, бо він, скинувши кілька бомб на околицю міста, потягся на захід.

Сільське начальство наказало дорослим жителям рити протитанкові рови поперек шляху на Жмеринку, пішла й мати зі старшим сином Павлом.

В наступні дні односельчани проводжали чоловіків на фронт...

За селом — будівлі порохових складів, зведених ще в дореволюційні часи, коли в місті з’явилось військове містечко; огороджені колючим дротом, біля воріт криниця і будка, в якій завжди стояв патруль з гвинтівкою. Вранці 17 липня, як завжди, мати дала окраєць хліба і кварту молока, взяв батіг, зібрав корів і погнав шляхом у поле. Залишилося позаду село, доходили до складів. І раптом почув гуркіт машин, мотоциклів, що мчали по Носковецькій дорозі на місто.

Зупинилося моє невелике стадо, остовпів і я, побачив як вартовий, жбурнувши гвинтівку в криницю, згинаючись, побіг луговиною до села. Як пізніше дізнався, солдата передягла у цивільне вбрання Соломаха Ірина, вона працювала прибиральницею на складах, добре знала всіх, хто служив там, сховала його в підвальному приміщенні сусідки — Нюнихи. Пережив солдат кілька перших днів окупації, а потім подався у партизани, об’явився вже після війни, мав високе звання офіцера, розповів про своїх спасителів. Почалися довгі дні фашистської окупації.

До пізньої осені я пас корів, а як випав перший сніг, надумав йти до школи — в 4 клас вечірньої школи. Взяв плетений кошик, кинув огризок олівця і якийсь зошит, як стемніло, пішов вчитися. Школа — звичайна сільська хата, клас досить просторий, чорні дерев’яні парти. Сів поряд з гарненькою дівчинкою — Ніною Ксьонзик.

Пройшов тиждень. Мати і старші брати ходили на роботу в колгосп, а я щодня порався біля хати, увечорі з задоволенням йшов до школи з невиконаними домашніми завданнями. Викликав до дошки «Чорногуз» Ніну, вона впевнено відповідала, гарно писала, він схвально хитав головою, а я дивився на її чепурненьку постать та біле личко. Дійшла черга і до мене.

Не второпав, про що запитав мене Володимир Іванович, стояв мовчки. Почекав він ще хвилинку, а потім наказав покласти на його стіл праву руку долонею догори. Не розуміючи, для чого то, виконав наказ і не спам’ятався, як він грубою дерев’яною лінійкою обпік, наче окропом, мої пальці. Клас принишк, зойкнула Ніна, а я прожогом кинувся до парти, схватив свій кошик і за двері. Так скінчилося моє навчання. Якби не ця пригода, можливо, і закінчив би я початкову школу. А втім — хто зна?

Пішла старша сестра працювати на залізницю. Багатьом працівникам залізниці нова влада видавала взуття — липові довбанки. Коли працівники йшли до праці, чути було на другому кінці села. Отримавши нові, Ганя передала мені уже вичовгані. Одягнув я стару фуфайчину, підперезався мотузком, кинув у торбину солдатський котелок і, з надією на вдачу, подався на залізницю. Мета — вкрасти на вугільному складі трохи вугілля — буде чим нагріти хату. Біля гірки з вугіллям — румунський солдат з гвинтівкою. Як підступитися? Нагодився бувалий ровесник, надоумив: дати «марчі» патрулю. А де ж їх взяти? Спочатку треба-таки вкрасти вугілля, комусь з населення продати, а потім вже звертатися до вартового з вигідною для нього пропозицією. На перший раз вдалося, а потім діяв так, як навчив товариш.

Патруль, взявши марку, йшов в протилежну сторону повільно, а я швиденько кидав грудки вугілля в торбину і йшов геть. Половину продавав, другу ніс додому.

Коли на колії стояв потяг з солдатами, яких відправляли на фронт, підходив до них, наставляв свій котелок і «по-німецьки» канючив: «Гіб мір ессен».

Одні гнали, інші викидали зі своїх котелків густу жирну кашу і я, щасливий, повертався додому. Мати висипала принесене мною у великий баняк, додавала картоплі — була гарна вечеря для всіх.

По дрова ходив у Бугів ліс. Був похмурий осінній день 1942 року, пролітав сніг. Швиденько назбирав хмизу, зв’язав, вибив ще гарного трухлявого пенька, подумав: як то доперти його додому? Почув гуркіт машини, придивився: від траси вздовж лісу їхав чорний воронок — крита машина. Зупинилася, з кабіни вийшов німецький офіцер, розчинилися задні двері, вискочили кілька солдатів, а за ними — люди в цивільному, на рукавах у кожного з них була біла пов’язка з шестикутною зіркою. Я вже знав — то євреї. «Шнель, шнель!» — гаркнув німець. Викинули з машини лопати. Офіцер наказав копати у видолинку яму. Причаївшись за кущем глоду, я дивився на те, що відбувалося. Довгенько рили землю, замерзли руки, задубіли ноги, а я все стояв і дивився, що ж буде далі.

Щось гаркнув по-своєму офіцер, солдати підняли до пліч автомати, направили на приречених, почався жахливий лемент, тріск автоматної черги і все скінчилося. Зіпхнули вбитих у траншею, засипали землею. Долетів запах запалених цигарок, сіли солдати в машину, офіцер — в кабіну, сповзла у долину, розвернулася і