Читати книгу - "Війна очима дитини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Влітку 43-го з’явився над містом наш літак, невдовзі показалися два німецькі, зав’язався нерівний бій, наш сміливець зумів покалічити ворогів, але й сам загорівся і, палаючи, пролетів над містом, упав в полі біля лісу, здригнулась від вибуху земля. Старші хлопці наступного дня ходили на місце падіння літака, збирали рештки дюралюмінію, виготовляли з нього гребінці, виделки, навіть шлюбні обручки.
Все частіше почали з’являтися листівки, в яких розповідалося про положення на фронті, інколи приходили і партизани з Чорного лісу, селяни пригощали їх картоплею, огірками, капустою, буряковим самогоном.
Картини минулого, як сонячні зайчики, з’являються і зникають. В селі господарювали румуни, під свист Люльки люди бігли в поле, на тік, до соломи, до праці. Діти ще відвідували школу, де вивчали румунську мову, священик розповідав про історію релігії, а побачивши мої дитячі малюнки, сказав батькові, що буду я художником, батько заперечив — бути мені стрілочником на залізниці, маю продовжити династію залізничників родини Чорних.
Настав березень 44-го, наш край був звільнений від фашистів. Війна відступила на Захід. З далеких європейських країн приходили листи від синів та чоловіків, які гнали ворога до Берліна. Сусідка отримала лист від чоловіка, який воював вже в Австрії, показувала сусідам дуже гарну кольорову картинку. Батьки й діди вечорами сходились до когось із сусідів, сідали на призьби чи дровітні, балакали про події на фронті, про відкриття Другого фронту, про те, що війні скоро кінець. Повертались фронтовики інваліди.
Першим прийшов Овчарук Микола, без ноги, Григорій з пошкальованим обличчям, а був чи не найкращим парубком на Березині.
Фронтовики — інваліди ходили по вагонах, співали нечуваних нами за роки війни пісень про війну, полон, сирітство дітей, про зраду і радість Перемоги над фашистами.
Повернувся і Петро Черемховський, його батьки повмирали, і він, хворий, покалічений війною, сидів в холодній хаті і малював. Одягнувши свій кітель з медалями, сідав на призьбу біля хати, і ми мали можливість розглядати його бойові нагороди, навіть помацати руками. А повернувшись додому, я теж знаходив місце на стіні хати, чи на дошках паркану і теж малював. А до Зелених свят розмальовував комин печі.
Пасли кіз за селом, ганяли трап’яного м’яча. Старим Носковецьким шляхом йшли в місто, з міста в Олексіївку, Слободу, Телелинці селяни. Привернув увагу солдат, без ніг, рухався на шарикопідшипній теліжці, йшов солдат з довгими вусами, голосно розповідав, розмахуючи руками, про фронтові пригоди.
Погожого травневого ранку побачили кількох солдатів, що йшли з міста, вони були напідпитку, співали, танцювали на дорозі, кричали: «Кінець війні!», «Перемога!», «Смерть Гітлеру!». І ми зрозуміли: це кінець війні, почали й собі підкидати догори свої кашкети, пілотки, кричали «ура!».
Наступного дня побігли в місто, на залізничних коліях стояли потяги, уквітчані гілками дерев, польовими квітами, переповнені солдатами, які грали на акордеонах, сміялись і плакали, обнімались чи то з рідними, чи просто з незнайомими.
Біля вокзалу був маленький базарчик, де торгували всякою всячиною. Прибігали сюди солдатики, купували яблука, варену картоплю, вареники. Двері одноповерхового будиночку виходили на вуличку. Солдат з речовим мішком за плечима постукав у ті двері, а потім сів на сходинку, роздумуючи, куди ж іти. Та ось відчув за ними важкі кроки, двері відчинились і на порозі з’явилась сива, стара чи змучена жінка, опираючись на палку, глянула на солдатика. Він кинувся на неї, підняв на руки, промовляючи: «Мамо, мамо...», поніс у хату, упала біля дверей її палиця.
Навчаючись в Одеському художньому училищі у професора Володимира Костецького, побачив його картину «Повернення» і згадав живу картину в рідному місті, бачену мною весною 1944 року, дізнався, що то був автобіографічний мистецький твір відомого художника.
Нелегкими були і післявоєнні роки: сирітство, голодний 1947 рік, повсякденна робота на городі, готування їжі, злидні. І нестримна тяга до малювання, хоч не було ні паперу, ні фарбів, навіть путящих олівців, а батько все твердив, що бути мені стрілочником на залізниці.
Та доля відвернулася від династії залізничників, я мріяв стати скромним художником, відтворити на своїх полотнах образи дорогих мені людей, взявши в руки плуг своєї долі, орати рідну землю мистецьким пензлем. І я став художником...
Хізяк Василь Станіславович1929 року народження, робітник ВЧД ст. Жмеринка.
Ветеран праці, працював учнем парового молота, кровельщиком, слюсарем пункту технічного огляду, виховав трьох дітей.
З 1989 р. — пенсіонер, проживає в м. Жмеринка.
«Ясени, ясени, бачу вас, ясени, край дороги...» — лине пісня, слухаю і пригадую дорогу свого босоногого дитинства — Березину в с. Мала Жмеринка. За радянських часів назвали її іменем Петровського та не прижилося воно, як і раніше називають її Березиною. Беріз, правда, мало на ній, а от ясени височать за хатами, вдивляються могутніми кронами у далекі поля, на стару Носковецьку дорогу. В хатині під солом’яною стріхою я народився і пройшли там мої дитячі роки. В зловісному 1937 пішов батько на роботу у місто і не повернувся — заарештували його, як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна очима дитини», після закриття браузера.