Читати книгу - "Війна очима дитини"

Вранці відшукав його садибу, побачив на подвір’ї немолодого, кремезного чолов’ягу, який розмовляв з односельцем Петром, вибачаючись, що не може поїхати на цегельний завод. Протираючи заспані очі, вперто роздивлявся моє обличчя, не міг второпати, чи то сон продовжується, чи то правда, що перед ним я, його племінник, патлатий, з коробкою — етюдником за плечима, у білій вишитій сорочці. Адже вічність пройшла з останньої розлуки з рідним селом, першою дружиною, братом, мною, тоді підлітком. За столом пили «бурякову юшку», я розповідав про село, родичів, живих і мертвих, він слухав, втирав вузлуватими кулаками сльози, що текли по зчорнілому зморшкуватому обличчі, і все питав, питав...

Не прощаючись, пішов на завод, його дружина провела мене до шляху, попрохала молодого колгоспного шофера підкинути до Черкас. То була остання зустріч з Іваном Чорним, невдовзі дізнався, що він захворів і помер в Гуляйках, а в день його похорону в Малій Жмеринці грала музика в хаті, де колись він жив з першою дружиною, — то женився його син Володимир, якого він ніколи не бачив дорослим.

Коли звільнили наше село від окупантів, якийсь російський солдатик кинув фразу: «Украинцы пожирнели при фашистах». На все життя запам’яталося, як ми «жирували». Колгосп окупанти зберегли. Деякі з колишніх активістів колгоспного руху з перших днів окупації почали сумлінно служити новій владі. Не варто називати їх імена: вони відійшли у небуття, а діти та онуки їх ще живі. В жнива поля вкривалися полукіпками. Після дощу їх розкидали для просихання, для цієї роботи залучали й дітей, ми охоче працювали, бо на обід давали пісний борщ і ріденьку кашу, а під розкиданими снопами ми збирали колоски, зерно з землею, кидали в торбу за плечима, вдома промивали, сушили, терли на жорнах, пекли смачні паляниці.

Восени жінки у полі чистили цукрові буряки, складали у мірила на зиму, а ми їм допомагали. З маминої старої спідниці я зробив мішечок, зав’язавши з одного кінця мотузком. Тітка Марія кинула в нього 4 буряки, прикрила бурячинням. Непомітно треба було перебігти поле до цвинтаря, а там уже й село близько. Та на біду показався на прудкому коні староста, вгледів мене з торбиною й кинувся навперейми. Кинувши здобич, я метнувся до Вовчого яру, та раптом відчув, як оперезав мене, наче кип’ятком ошпарив, довгим арапником ревнитель колгоспного добра.

Накривши голову полою фуфайчини я біг, падав, підіймався, а він періщив мою спину. Раптом відчув страшний біль лівого ока, здавалося, що вилізло з орбіти; рукав фуфайки зачервонів. Не бачачи нічого перед собою, я вскочив у Яр, припав до джерела, почав холодною водою обливати обличчя. Правим оком глянув догори — на краю яру гарцював на коні староста, боячись продовжити свій бойовий політ.

Вірний прислужник нової влади розсік арапником надбрів’я лівого ока. Медпункту в селі не було, око заплило, кілька днів я нічого не бачив. А тітка Марія все ж принесла мою торбину з маминої спідниці з чотирма буряками, розповіла, як підняла всіх жінок, які були у полі, з ножами кинулися виручати нас від знавіснілого старости. Був у селі ревний служитель нової влади — Люлька. Кожного ранку він об’їжджав на коні хати, тоненьким голоском трубив збір на роботу. Приходилось бачити, як не раз бив служака арапником по спині жінок, які трохи забарилися. Арапник змією злітав у повітря, чіпляючись за тин, діставав худі плечі жіночки, інколи розриваючи стареньку кофтинку. А було, що й баби ставали на двобій з поліцаями, дрючками відганяли з обійстя, а чоловіків непокірних поліцаї вели в примарію, наказували спускати штани, клали на лавку і били різками.

В пошуках чогось їстівного, ми йшли на залізницю, де стояли потяги з німецькими чи румунськими вояками, яких відправляли на фронт. Стояли на припонах низькорослі коні, їли з опалок овес, а солдати розкладали на розкинутих палатках свої пожитки, на куски хліба клали сир, ковбасу, пили з термосів каву чи горілку. Один із солдатів, ледве тримаючись на ногах, тупцював на місці, розмахував руками, наче обнімав свою уявну партнершу. Дивились ми віддаля на цю трапезу, і не пам’ятаю, щоб комусь із нас щось перепало.

Якось на Могилівській платформі стояв товарняк, забитий полоненими. Зібралось чимало людей з тих, що сподівались зустріти своїх синів, чи чоловіків, родичів. Один з вагонів був відкритий, з нього вивели молодого рослого солдата і повели в кінець перону, наказали повернутись обличчям до платформи. Поряд з ним стали двоє німецьких солдатів з автоматами. З протилежної сторони показався німецький солдат з величезною вівчаркою на повідку.

Зупинившись на хвилинку, він гаркнув щось собаці, махнув рукою в бік полоненого, спустив з повідка. Вівчарка відірвалась від землі і полетіла на свою жертву. Хтось зойкнув, хтось лайнувся, натовп завмер. І раптом сталося щось несподіване: полонений різко змахнув руками над головою, однією схватив нижню щелепу собаки, а другою — її задні ноги, і вона, заскавчавши, полетіла в сторону, впала на землю і поповзла геть.

Один з автоматників підняв зброю, щоб вистрілити в полоненого, та другий підбив автомат вгору і черга пішла в небо. Всі остовпіли. Німці щось загелготіли, поклали вівчарку на палатку, вона винуватими очима дивилась на них, віднесли зі сміхом кудись, а нашому солдату дали якийсь пакунок з сухарями, і він, рівною ходою направився до свого вагону. А там уже кричали, свистіли, лаялись.

З розмов старших довідався, що фашисти хотіли перевірити виучку собаки, вибрали жертву серед полонених. Наш солдат вільно володів німецькою мовою, мав в минулому справу з вченими собаками, погодився на поєдинок. Яка то доля цього відважного сміливця?

Натовп почав розходитись, боячись п’яних німецьких солдатів. Подію довго ще обговорювали в