Читати книгу - "Жінка в пісках"

Дюна стала плоскою і в одному місці випнулася невеликим виступом у бік суші. Чоловік спустився пологим схилом з відчуттям упевненості, що саме тут його чекає жадана здобич, і глянув понад залишками бамбукового плоту — мабуть, збудованого колись проти піщаних завіїв — у долину. Перетинаючи рівномірні, наче викладені якоюсь машиною, піщані хвилі, чоловік незчувсь, як опинився на краю глибокої ями.

Вона була овальна, метрів із двадцять завширшки. Якщо протилежна її стіна здавалася відносно пологою, то близька, що пролягала під його ногами вигнутим колом, як товсті вінця порцелянової чашки,— майже прямовисною. Чоловік з острахом став однією ногою на її край і заглянув униз: на відміну від навколишнього світу, дно ями вже тонуло в сутіні.

В глибині пітьми видніла невеличка хатина, що з одного боку впиралася дахом у піщану кручу. «Схожа на устрицю»,— подумав чоловік.

А все-таки законів рухомого піску не обійдеш...

Чоловік приготував фотоапарат, але в цю мить під його ногами осунувся пісок. Здригнувшись від страху, чоловік сахнувся назад, та піщаний шурхіт ще довго не припинявся. Яка хистка й непевна рівновага на краю ями! Хапаючи ротом повітря, чоловік кілька разів обтрусив штани долонями.

Зненацька поблизу хтось кашлянув. Хтозна-коли майже впритул з ним з’явився якийсь старий селянин, схожий на рибалку із села. Поглядаючи то на фотоапарат, то на дно ями, селянин усміхнувся зморщеним обличчям, наче обтягненим погано вичиненою заячою шкуркою. Червоні повіки його очей вкрилися засохлим гноєм.

— Щось розслідуєте?

Розвіюваний вітром голос звучав глухо, як портативний радіоприймач. Але вимова була чітка, і чоловік усе зрозумів.

— Розслідую? — Розгубившись, він прикрив об’єктив фотоапарата рукою і підняв сачок, щоб старий помітив його.— Я не розумію, про що ви говорите?.. Подивіться, я ловлю комах! Я — ентомолог! Мене цікавлять комахи, що живуть серед пісків.

— Що?..

Видно, старий нічого не второпав.

— Я — ен-то-мо-лог! — ще раз голосно повторив чоловік.— Ловлю комах!

— Комах?..

Старий недовірливо опустив очі вниз і сплюнув, точніше кажучи, випустив слину з рота, а вона, підхоплена вітром, полетіла, мов нитка. Цікаво, що так занепокоїло цього селянина?

— А хіба у ваших краях щось розслідують? — запитав чоловік.

— Ні, ні! Та якщо привело вас сюди щось інше, то байдуже...

— Повірте, я нічого не розслідую!

Старий обернувся спиною і, човгаючи солом’яними сандаліями, поплівся гребенем дюни.

За п’ятдесят метрів від чоловіка сиділи навпочіпки троє, одягнутих так само, як старий селянин, і, видно, чекали, коли він повернеться. Один з них крутив на колінах щось схоже на бінокль. Коли старий приєднався до них, вони почали про щось радитись. З того, як їхні ноги збивали пісок, легко було здогадатися, що розмова була запальною.

Байдужий до їхньої суперечки, чоловік уже збирався продовжувати пошуки жука-стрибуна, як старий швидкою ходою повернувся назад.

— Ви справді не з префектурної управи?

— З управи?.. Ви помиляєтесь!

Трохи роздратований таким допитуванням, чоловік тицьнув старому під ніс свою візитну картку.

Той довго ворушив губами, а коли насилу прочитав її, то промовив:

— Ага, то ви — вчитель?..

— З управою я не маю нічого спільного!

— Отже, працюєте вчителем?..

Старий начебто все зрозумів, бо, примруживши очі і тримаючи картку високо перед собою, ніби збирався комусь її передати, пішов до своїх. Ті троє, видно, були задоволені, бо швидко розійшлися.

Однак старий підійшов ще раз.

— Пробачте, а що ви думаєте робити далі?

— Як що? Ловити комах.

— Але ж останній автобус уже від’їхав...

— А хіба десь тут не можна переночувати?

— Переночувати? В нашому селі?..

Обличчя старого пересмикнулося.

— Якщо у вас ніхто не прийме на нічліг, подамся в сусіднє...

— Пішки?..

— Мені нікуди поспішати...

— Та навіщо вам така мука?..— несподівано дружнім голосом заговорив старий. Здавалось, ніби він хоче допомогти.— Бачите, наше село бідне, нема в ньому