Читати книгу - "Жінка в пісках"

Ніщо не свідчило про злі наміри старого. Мабуть, селяни чогось побоювалися — може, урядовця з префектурної управи, що мав прибути для розслідування якоїсь справи. Та коли їхня підозра розвіялася, вони знову стали звичайними добродушними людьми.

— Буду вам дуже вдячний, якщо допоможете мені... Я вам заплачу... Я люблю зупинятися в сільському будинку.

Сонце зайшло, і вітер трохи вщух. Чоловік блукав по дюнах, аж поки не перестав розрізняти хвилясті візерунки на піску.

На жаль, не знайшлося тут нічого, що можна було б назвати «здобиччю».

З прямокрилих — цвіркун і щипавка. З напівтвердокрилих — щитник і щось із блощиць з невідомою назвою. З твердокрилих, які його найбільше цікавили,— довгоносик з білим хвостом і довгоногий трубковерт.

А от любих його серцю жуків-стрибунів не зустрів ні одного. Але якраз тому сподівався, що завтрашній день щедро винагородить його...

У глибині його втомлених очей закружляли бліді цяточки. Чоловік мимоволі зупинивсь і, напружуючи зір, видивився на темну поверхню дюни. Він не міг нічого з собою вдіяти — все, що рухалось, здавалося йому жуком-стрибуном.

Старий таки дотримав обіцянку: чекав його перед будинком риболовецької артілі.

— Пробачте за клопіт...

— Та байдуже, аби лиш вам сподобалося...

Очевидно, в будинку відбувалися якісь збори: четверо чи п’ятеро чоловіків сиділи там колом і сміялися. Над входом висів плакат у довгастій рамці з написом: «Любіть рідну землю». Старий щось сказав до присутніх, і сміх одразу припинився, а коли вийшов надвір, то всі подалися вслід за ним. У надвечірніх сутінках ледь-ледь біліла всипана черепашками вулиця.

Чоловіка провели до однієї з ям на краю села. Звернувши з гребеня дюни праворуч на вузьку доріжку, вони ще трохи йшли, аж поки старий не нахилився в темряву і, заляскавши в долоні, не загукав:

— Гей, бабо!

У темній ямі під ногами захилитався вогник і пролунало:

— Сюди, сюди! Коло мішків є драбина!..

Справді, злізти з такої кручі без драбини було неможливо. Та й з нею нелегко, бо круча втричі перевищувала хатину. Вдень стіни ями здавалися більш-менш пологими, а от зараз — майже прямовисними. Драбина була дуже ненадійна, з нерівних мотузок, які могли переплутатись, якби він на мить утратив рівновагу. Здавалося, що люди живуть тут, немов у своєрідній фортеці.

— Почувайтеся, як удома і добре виспіться!..

Старий не спустився вниз, а пішов геть. Згори на голову посипався пісок, але чоловіка це не дратувало, а навіть зацікавило — так, наче він повернувся в дитинство. Крім того, жінка, що вийшла назустріч з лампою у руці і мала б бути старою, бо щойно її назвали «бабою», виявилася молодою, років тридцяти, невисокого зросту, привітною. Мабуть, вона напудрилася, бо, як для жительки морського узбережжя, її обличчя було занадто біле. Та найбільше втішило чоловіка те, що жінка прийняла його відразу і з неприхованою радістю.

Правду кажучи, якби не її приязне ставлення, то перебування в цьому домі було б нестерпним. Чоловік подумав би, що з нього поглузували і швидко звідти дременув би. Хатина справляла гнітюче враження. Облуплені стіни, забиті дошками вікна, перекошені стовпи, кімнати, розділені не фусумою[3], а солом’яною ширмою, і майже гнилі мати на підлозі, що чвакали під ногами, як мокра губка. До того ж у повітрі тхнуло перепаленим піском.

Але ж усе, на світі є таким, яким ми його сприймаємо. Своєю поведінкою жінка настільки розвіяла чоловікове недовір’я, що він у думці переконував себе: «От цієї ночі мене чекає незвичайна пригода...» А, крім того, може, йому пощастить натрапити на який-небудь цікавий різновид комах. У таких умовах вони часто водяться.

Передчуття його не зрадило. Бо як тільки на запрошення жінки він сів на землі коло вогнища, то почув щось схоже на плюскіт дощу. То стрибали полчища бліх. Однак чоловіка вони не злякали. Взагалі такі несподіванки не застають ентомолога зненацька. Зсередини його одежа завжди посилана порошком ДДТ; залишилось тільки перед сном намастити відкриті частини тіла протикомашиним кремом.

— Я приготую вечерю, а ви тим часом...— сказала жінка, підводячись із землі й беручи в руки лампу.— Потерпіть трохи й посидьте в темряві.

— А хіба у вас тільки одна лампа?

— На жаль, одна...— збентежено всміхнулася жінка, й на її лівій щоці з’явилася ямочка.

«Яке в неї привабливе обличчя. Якби не очі...» —