Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

бувало, що не одразу вдавалося хлопців відправити, бо машин не вистачало. І запитують: «А хрестик поклали? А білизну вдягли? А те й те поклали?» Треба було все проконтролювати. Треба було відправляти хлопців. Треба було їх одягати. Десь так хустинку зав’язати, щоб не видно було. Часом закритими відправляли їх, бо там уже нічого не можна було зробити — ні голови, нічого немає. Треба було підготувати, пояснити мамі, що не можна відкривати труну. Забивали і просили того, хто відвозив, щоб іще раз сказав — не відкривати.

Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим… як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш — тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла — дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини. Ще з рік після того могла згадати, кого як упізнавали, в кого які були поранення, хто у що був одягнений. Зараз пам’ять це потроху затирає.

В батальйоні у мене була подруга, а нині кума — Андріана. І ми сядемо, говоримо, і я кажу, як я їй заздрю, що вона може поїхати на «передок». Було багато полонених. Теж треба було підключатися. Я, мабуть, зі своєю мамою так часто не говорила, як з матерями тих хлопців. Було ще Лутугине. Запам’яталося, яке там населення було страшенно сєпарське. Ти приїжджаєш, привозиш їм цілі автобуси — ліки, харчі. Вашу колону тричі обстрілюють, поки дістанетесь. А вони беруть це все і в очі тобі кажуть: «То ти по нас із танку вночі стріляла. По своїх спеціально стріляла, щоб ми думали, що це Росія».

А потім був «Фасад». Коли вже закінчилися всі ексгумації наших хлопців, я прийшла до командира і сказала, що хай мене ставлять на роту, або я піду. Мене поставили т.в.о. командира диверсійно-розвідувальної роти. Ми стояли на «Фасаді», і це були «найвеселіші» місяці. На 29-му блокпості ми пробули ще близько місяця.

В мене дивна реакція на страх — я сміятися починаю. А коли згодом я стала командиром… Там ти на страх уже права не маєш. Якщо командир дає по рації якісь вказівки і в його голосі чути істерику — істерика почнеться в усіх. А в мене останні 1,8 року служби була ціла рота. Рік під Мар’їнкою — 4 опорних пункти. Може, десь воно і страшно, але ти цього не показуєш ніколи. Зараз, коли я починаю «відтавати» від війни, думаю: «Божечки, ну куди ж ти лізеш завжди?» А тоді розуміла, що це треба робити. Офіцерський склад був досить слабкий. Бувало таке, що я не могла зрозуміти — як це? Дорослий чоловік, даєш йому в підпорядкування 15 бійців, а в нього немає ні граму відповідальності…

Мою службу можна поділити на два періоди: півтора року, потім кілька місяців перерви і знову 1,8 року. І друга частина, коли я була командиром, була важча за першу. Важко бути командиром. Ти завжди погана для всіх. Змушуєш копати — погана, змушуєш укріплювати, щось робити — погана (зрозуміло, під час обстрілу, коли йому прилетить у бліндаж і той витримає — він замовкне і зрозуміє). Змушуєш носити бронежилети — погана. Зараз хлопці дзвонять, питаю їх: «Що, найгірша я у вас була?» В нас із командирами рот не дуже складалося, тож я постійно була за головного, і в нас за рік і 8 місяців мого командування жодного загиблого не було. Два легких поранених. Я щаслива, що мені вдалося вивести звідти хлопців без втрат. Я дуже за них боялася, тому була дуже сувора. Часом, може й занадто. Може, і перегинала з дисципліною. Думала: «Хай краще я буду погана, але вони будуть живі».

Наприкінці липня 2015-го я демобілізувалася вперше. Пішла вчитися. Встигла навіть на вибори сходити. Перший раз повернулася, бо зрозуміла, що недовоювала, що могла ще зробити щось. Як такого повернення до мирного життя тоді й не відбулося. Ми просували ідею «невидимого батальйону» — нерівності жінок в армії. Коли мене мобілізували, я була оформлена діловодом тилу. Була поранена, а за документами — діловод тилу. Потім мене зробили начальником бані. Пройшла одноденні курси — як заводити баню польову. Це цирк був. Тож я — кваліфікований банщик. І я, будучи формально банщицею, командувала ротою розвідки. Приїжджаєш отримувати завдання на роту, а сама за посадою банщиця.

У квітні 2016 року я вже мала офіцерське звання, приїхала приймати роту. Ми зайшли під Мар’їнку, почали трішки рухатись уперед. Це була важка фізично ротація. В мене була велика площа оборони. Коли я повернулася, це вже було схоже на армію. Вже офіцери були інші. Тобі вже дістають карту, у спеціальних термінах пояснюють, що треба зробити. У перший місяць я, здається, взагалі не спала. Поки не розібралася, кому що можна довірити. Цілодобово перевіряла всі позиції, поки все налагодилось, устаканилось. Вибрати позиції, прокласти зв’язок — скрізь сама йшла. Теж важкий період.

В липні я загриміла у шпиталь. Чисто від утоми. Потім у нас загинули начальник розвідки «Тайсік» і сапер «Комарик». Це був перший вихід, на який мене не взяли, бо я перед тим лежала під крапельницею. І я вже встала від того, що доповідали хлопці: що в них один «двохсотий»,