Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Та незабаром він дізнався. Восени 1944 року облавники зробили в хаті обшук, і оперуповноважений НКВД капітан Шкрупила власноручно зніс зі стриху всі мої «твори».

Як нині пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозі і читає вголос мою повість, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.

«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»

«Я…»

«Тебя повесить мало!»

Батько щось лепече, мовляв, у гімназії дали хлопчині таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховає рукопис в польову сумку й каже:

«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».

Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув під час чергової облави від упівської кулі. А рукопис моєї першої повісті десь, може, і донині зберігається в архівах КГБ.

Дякую Богові, що на нього ніхто не наткнувся в сімдесятих роках. Я тоді щодня чекав арешту: мій роман «Журавлиний крик» розійшовся самвидавським способом по руках, і, якби його видали десь на Заході, мене б спіткала така сама доля як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тоді потерпав і за інше: вряди-годи КГБ вишукував у своїх архівах компромати на письменників. «А що буде, – думав я, – коли спливе наверх мій „Кривавий тан“?»

…Добре, що Марфа Яківна евакуювалася. Ми всі це зрозуміли першого дня після того, як більшовики залишили Коломию. Озлоблені на комуністів газди вночі перебили всім партійцям вікна, а вдень привели до школи на розправу найлютішого більшовицького активіста Василя Маковійчука… Хтось із селян прибіг до мого батька сповістити, що Маковійчука у школі вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвірілі самосудці добивали нещасного на підлозі.

Після війни Марфа Ляшенко написала батькові й матері довгого листа. Вийшла заміж, має дітей, учителює на Полтавщині. Вважає своє перебування у нашому домі найкращими днями свого життя.

«Я до всього ставилася так, як ви, та хто міг у цьому зізнатися? – такими словами закінчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви мені сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»

Вірю, що Марфа Яківна ще жива-здорова і, напевно, вона, її діти та внуки проголосують за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року.

Недавно мені вдалося поміняти пори року – нашу весну на австралійську осінь: Товариство «Україна» відрядило мене на п’ятий континент керівником концертної групи, до якої входили оркестр ансамблю «Галичина», солісти та ведучий програми. Це був перший візит українського професійного колективу до нашої діаспори в Австралії. Бар’єр упав, і зневажені та оббріхані більшовиками ізгої обнялися із затаврованими самими ж емігрантами материковими українцями, і стала наша нація на кільканадцять мільйонів більшою, і стала вона єдиним монолітом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав від долі можливість працювати для України і ставити її на ноги політичною діяльністю, матеріальною допомогою чи то досвідом довголітньої боротьби за незалежність.

Та я, мабуть, поквапився назвати українську націю монолітом, не скоро ще вона заслужить на таке визнання. Роздертий окупантами на шматки і здеморалізований неволею український народ поділився на східняків і західняків; східняки – на україномовних і російськомовних громадян; західняки розсварилися на релігійному тлі; в Закарпатті звідкись узялись русини, які визнають триколірний російський прапор, але хочуть належати до Чехо-Словаччини; частина ж діаспори роздерлася на мельниківців і бандерівців, відставши таким чином від історичного поступу на цілих п’ятдесят літ; звідкись з’явився в Галичині червоно-чорний прапор, яким молоді екстремісти намагаються підмінити національну синьо-жовту символіку, помилково вважаючи пластунську хоругву «Товариства лісових чортів» оунівською, – тим чужим для нашого народу прапором нерозумні хлопчиська лякають східних українців, які і так з бідою приймають синьо-жовтий колір… Далеко, дуже далеко нам до національної монолітності, бо ж скільки українців з’яничарилося, і не думайте, що яничарство – то лише русифікація, полонізація або англізація, яничарство – то теж байдужість, ситість, аполітичність – як у нас, так і за кордоном.

У Сіднеї мені довелося зустрітися з колишнім учнем Коломийської гімназії паном Тарасом Жовніруком, якого ми, молодші гімназисти, любили і боялися, обманювали і поважали, – був він у бурсі над нами старшим, депозитором. Допомагав у навчанні, не один із нас, «бенькартів», за непослух і збитошність чухав гарячий слід на своїй сідниці від його паска; був Тарас вельми вродливий, і кохала його найкраща гімназистка панна Дануся; з нього ми брали приклад і в нього вчилися азів політики – здається, він належав до підпілля і заради України готовий був піти на смерть.

Тарас Жовнірук так і зробив, вибравши для себе не найкращу політичну дорогу (а хто тоді знав, яка дорога найкраща?), – зголосився добровольцем до дивізії СС «Галичина» і в сорок четвертому році опинився під Бродами, де марно загинув цвіт української нації.

Ми не раз із моїм братом згадували Жовнірука, вважаючи, що він загинув у бродівському котлі, тож яке було моє здивування, а теж і радість, коли я від активістки сіднейської української громади пані Шухевичевої дізнався, що Тарас – її сусід і друг!