Читати книгу - "Повернутися дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.
— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.
Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.
— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.
Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.
— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.
Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.
— А потім була окупація, — зітхнув Сашко.
— Про той період вашого життя мені трохи розповів Вадим, — сказала Настя.
— Тоді не будемо повертатися.
— Ти краще розкажи про свої пригоди після звільнення з полону, — попросив Вадим.
— Далі було таке, що не всі мені повірять, якщо розповім, — посміхнувся Сашко. — Про це не пишуть у пресі, та все одно правда спливе назовні. Можете мені вірити, можете — ні, то ваше право.
— У мене нема підстав вам не довіряти, — сказала на те Настя.
— За кілька днів після звільнення з полону я пішов до ГІАПу — відчував, що над моєю родиною висить небезпека. Ми з дружиною боялися, що на першому блокпосту сєпаратисти завернуть нас. Але я мав маленьку надію, що мені повернуть машину, за яку я щойно виплатив кредит. Мене прийняв слідчий з Луганська, сказав, що я їм уже допоміг, — охоче розповідав Сашко. — Я попросив повернути мені машину і дати змогу виїхати в Росію.
— Ви справді мали намір туди виїхати? — поцікавилася Настя.
— Звичайно, ні! Але треба було підіграти, щоб випустили, — пояснив хлопець. — Слідчий сказав, що не знає, де моя автівка, але у них є в містечку під Харковом свій типу «центр для біженців». Так і сказав, що то їхній центр, туди їхатиме його родина, тож і я можу приєднатися до них.
— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!
— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?
— Вибачте.
Слідчий попередив Сашка мовчати про них, бо розстріляють і його, і родину. «У нас там усі свої, тож будуть за тобою стежити», — пригрозив. З його родиною Сашкова сім’я проминула блокпост сєпаратистів за містом, далі — Рубіжне, буферну зону, доїхала до Старої Краснянки, де майорів український прапор. Водій пояснив, що вивозить біженців, їх без зайвих питань пропустили, і того ж дня вони прибули в табір.
— Там сказали, що невдовзі нас частинами вивезуть у Ростов, на територію Росії, — розповів Сашко. — Два дні з нами ніхто не розмовляв, лише придивлялися до нас з недовірою, потім ми поступово роззнайомилися. Я впізнав кількох чоловіків, які стояли на бандитських блокпостах. Вони зализували рани, виїхавши разом зі своїми родинами. Весь час я відчував, як за нами стежить один чоловік.
— Напевно, табір існував за рахунок українських волонтерів? — спитала Настя.
— Звичайно! Але що я мав зробити? Нічого, бо поруч були мої діти і я за них відповідав. Там був і «син полка» — хлопчина років сімнадцяти, який воював за сєпаратистів і приїхав на відпочинок, і родини сєпаратистів, були й справжні біженці, які вивозили дітей подалі від обстрілів.
Сашкова родина подружилася з сім’єю із Сєвєродонецька, яка жодного стосунку до сєпаратизму не мала, навпаки, хотіла втекти звідти, але сестра жінки працювала у ГІАПі завідувачем медпункту. Тоді Сашко вирішив схитрити. Він зробив рентгенівські знімки, і виявилося, що в нього зламані ребра. Таємно зателефонував до Києва знайомим волонтерам, і вони зв’язалися з табором відпочинку «Ластівка» на Сумщині. Звідти зателефонували в табір з пропозицією перевести дві родини до них, бо, мовляв, у них кращі умови та є кваліфіковані лікарі.
— Мене викликали і спитали, чому нас не влаштовують умови, — продовжив розповідь Сашко. — Я відповів, що все добре, але бракує лікарів і дружині, як жінці, важко жити в одній казармі з чоловіками, які, вибачте, не перуть шкарпетки і весь час пукають.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.