Читати книгу - "Малий апокаліпсис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не вживайте, будь ласка, цей титул.
— Вибачте, я не мав нічого злого на думці.
Філософ розгриз суху булку і звичним для себе лекторським тоном пояснив:
— У наш час «доцент» звучить образливо.
— Я не знав.
— Будь ласка, не перебивайте. Ця форма відзначення шляхом надавання титулу доцента на практиці не витримала іспиту. Тепер маємо велику армію доцентів і безліч клопотів з ними. Розумієте, декотрі заледве тягнуть на середню освіту, але й та «освіта» — не дай, Боже. А які амбіції! Мусимо робити перепідготовки, довчати. Ми створили спеціальні курси підвищення кваліфікації доцентів. Я директор тих курсів. Знаєте, що це таке? Велетенська програма, гігантський матеріал, слід було би по дванадцять годин щодня проводити заняття, а вони, знай, прогулюють. Лікарняні листки, телефонні дзвінки від дружин або, що найгірше, з Центрального Комітету. Мені вже бракне терпіння. О, власне! — він глянув на годинник. — Через п’ять хвилин починається лекція. Мушу бігти. Шкода.
— До доцентів?
— Та ні. До цензорів. Я повинен прочитати лекцію для цензорів.
— Серед них теж є доценти?
— Є і доценти. Але не про це йдеться. У цензурі засновано самостійне управління алюзій. Читаю для них лекції за домовленістю. Алюзія в галузі мистецтва, алюзія в засобах масової інформації. Ви кривитесь? Завжди ви маєте кислий вигляд.
— Маслянка прогіркла, тільки тому.
— Я, щоб ви знали, прибічник алюзій. Створив теорію функціонування алюзій у соціалістичному суспільстві. Але ви не слухаєте?
— Слухаю, слухаю. Трохи задумався.
У кутку зали сидів отой провінційний юнак; він знову всміхався.
— Отже, алюзія в наших умовах, — вів далі філософ, — відіграє значну роль. Не називаючи речі своїми іменами, усе-таки виявляє їх, наштовхує на якусь думку і залишає у підсвідомості людини, що сприймає цю інформацію. Таким чином, правда непроголошена робиться правдою публічною. Напруга, викликана голосом правди чи, вірніше, комплексом правди, ця небезпечна напруга успішно анулюється саме через уміло застосовані алюзії. Тому алюзійність не можна переслідувати, якраз навпаки, її слід підтримувати, навіть навчати розумній, виваженій алюзії. Через деякий час приймаючий підноситиме алюзію на правду вище за саму правду. Бо алюзія є своєрідною формою мистецтв. Алюзія — це правда, зодягнута в метафоричні шати.
— Я завжди дивувався цензурі.
— Будьмо відвертими, не все ще функціонує в нас як слід. Постійно відчуваємо всілякі дошкульні недоліки. Але, ясна річ, треба визнати, що цензура має певні амбіції, і слід віддати їй належне, що саме вона в авангарді наших динамічних суспільних перетворень. І це не випадково, скажу я вам. Наша система є системою інтелектуальною, народженою інтелектуалами. А хто вигадає кращу цензуру, ніж інтелектуал?
— Сьогодні в мене був Рисьо.
— Який Рисьо?
— Ваш брат.
— Він ідіот. Кажу так, бо, врешті, він мій брат. Тому не застосую гіршого слова — провокатор. Ідіот з розперезаними амбіціями. Мене дивує, що він не став доцентом. Йому сниться світова слава. Тому пише опозиційну прозу без розділових знаків. Проте він не розуміє моєї теорії про алюзію у прозі. Тому його твори нібито правдиві, а в дійсності неправдиві, нібито сучасні, а в цілому старосвітські. Це віслюк, скажу я вам.
Провінційний юнак і досі дивився на мене, безгучно ворушачи губами. Хтось голосно сварився, повертаючи несвіже яйце біля кухонного віконечка. Уражена кухарка розплакалася, почала скидати фартух і службовий очіпок, маючи намір лишити роботу. Касирка витягла касу і з касою в обіймах побігла заспокоювати кухарку. Вулицею прогримотів оркестр. Усі уставилися в тьмяні від пилюки вікна. Але то був усього лише оркестр вихованців з дитячого садка.
— Ви з ними навіть не вітайтеся, — сказав доцент.
— Із ким?
— З отими вашими опозиціонерами. Це такі ж апаратчики, як і державні, Штатні, збюрократизовані, на все життя. Режим призвичаївся до них, а вони до режиму. Така опозиція, який режим. Вони плоть від плоті режиму. А ви пишіть для цензури. Вона вас цінує. Тільки вона любить вас. Ви мали кебету до алюзій. А алюзія — це найвище таїнство мистецтва. Пам’ятаєте, що казав Джойс? Що навіть через триста років літературні копирсальники не розшифрують його алюзій. Він не мав цензури державної, тож покликав до життя свою власну і встановив її над собою.
На стіні висів календар, добряче запаскуджений мухами. Показував квітень 1980 року. І я не знав, чи це старий, забутий календар, чи новий, який ще не розпочав свого відліку. Касирка повернулася до каси. Кухарка стала перед плитою на кухні. Переможений відвідувач розпачливо їв несвіже яйце.
— Я пам’ятаю вас молодим геніальним філософом, — озвався за хвилину я, а він завмер з піднесеним до рота куснем черствої булки. — Ви крутилися коло молодої католицької інтелігенції. Що штовхнуло вас до марксизму? Лінощі, еге ж?
Філософ розлючено кинув булку на стіл. Відбившись від порожньої сільнички, вона впала на підлогу. Тої ж миті її підняв жебрак, який тулився десь на нашій вулиці. Спирався на двометрову, зі свіжознятою корою палицю, як апостол.
— Слухаю, кажіть далі, — мовив філософ, намагаючись погамувати обурення.
Ми обидва глянули на телевізор, що висів під стелею бару. Попри неймовірні перешкоди, у зображенні вималювався велетенський автомобіль, в якому їхали обидва секретарі, наш і радянський. Їх саме зупиняли металурги, одягнуті в біле, наче кухарі. З апатичним ентузіазмом вони почали цілувати в губи наших володарів.
— Ви боялися відповідальності за життя на власний кошт, — сказав я, допиваючи маслянку. — Боялися чистого паперу, боялися цензури, боялися конкуренції з боку інших перспективних філософів. Отож ви сховалися за іконостас партії, засіли в колегіях, комітетах, запаніли в директорських й секретарських кріслах. Тепер ви керуєте, а інші працюють. Тепер ви цензуруєте чужі тексти. Тепер ви зробилися гидким, лінивим, злим богом для своїх обдарованих колег.
Я зауважив дрібні краплини поту на філософовому чолі, він нахилився до мене з зарозумілою посмішечкою. Але його долоні, хоч і сперті на стіл, нервово тремтіли.
— Ви також дурень. Чи ви не розумієте, що ми переживаємо черговий потоп? Океан
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.