Читати книгу - "Очікування шторму"

— Коли він повернеться? — з надією запитав я.

— Швидко. Поскаче, як вітер, друже. Як вітер… Кращого коня дам. За два дні встигне.

Після цих слів у мене аж опустилися руки. Що робити? Як бути?

А командир загону сказав партизанові:

— Відведи гостей у сарай. Нагодуй. Нехай відпочивають. Гарний відпочинок!

У шинелі, але без пасків (одібрали паски і в мене, і в Сорокіна) я пригрівся на сухому кукурудзяному бадиллі.

Сорокін ходив по сараю. Похмурий, злий. Іноді він зупинявся біля дверей і розмовляв із вартовим.

— Ей, земляче. Ступай до командира, нехай до аероплана звелить людей послати.

— Чо'? — перестаючи мугикати пісню, запитував вартовий.

— Охороняти аероплан треба. Дорога ця машина.

— Вже ж не дорожча за корову.

— Десять… Двадцять корів за її ціну купити можна.

— Ти це облиш! — сердито говорив вартовий. І зі смішком — мовляв, простака знайшов: — Двадцять корів! Корова телям народжується. Її три роки вирощувати і пильнувати треба. А це, тьху, фанера і залізяки.

— Сіра ти людина, — зажурено говорив Сорокін. — Селянин.

— Авжеж, — погоджувався вартовий. — Селяни ми…

І знову мугикав свою пісню.

— Влипли! — це Сорокін мені.

— Лягай, — кажу. — Економ сили.

Він на мене дивиться. В очах рішучість.

— Хочеш, — каже, — я зараз води попрошу. Відчинить двері вартовий, я йому межи очі. А ти тікай. Онде коні засідлані стоять…

Крізь щілини видно затоптаний у гною двір. І коні під сідлами. П'ятеро, шестеро, семеро коней. Я мовчу.

Сорок верстов! Три години їзди по гарній дорозі. У гірських умовах годину додати можна. Чотири години їзди. Нехай п'ять…

Тепер я теж ходжу по сараю. Зупиняюся біля перекошених дверей. Вони збиті зі старих, але міцних дощок. Закриті на защіпку. Двері нещільно прилягають до наличника. Між ними щілина. Прекрасно. Я знаходжу в сараї тріску. Міцну, але достатньо тонку… Зрештою, й я, і Сорокін ризикуємо однаково. Кого з нас раніше куля знайде, хіба вгадаєш!

— Начальнику! — каже Сорокін. — Слухай, начальнику, у мене від вашої душевної гостинності живіт розладнався.

І далі, не вибираючи виразів, докладно пояснює, у якій справі йому необхідно покинути сарай.

— Може, потерпиш? — у голосі вартового нерішучість.

— Побійся бога!

— Вже приспічило, — буркоче вартовий, але двері відчиняє.

У світлому сонячному отворі постать його ніби вирубана з вугілля. Навіть не можу роздивитися, старий він чи молодий.

Сорокін, потягуючись, виходить. Скриплять завіси. Брязкає клямка. Яскрава смужка щілини, вздовж якої тремтять срібні порошинки, наче кличе мене. Я припав до шерехатих дощок, теплих, пропахлих кіньми. Бачу, як Сорокін і вартовий ідуть подвір'ям. Повертають до кущів. А коні стоять біля огорожі. І сідла на них такі гарні. А надворі — нікого з партизанів.

Час!

Серце стислося. І не тільки серце. А ніби весь я став меншим і легшим. Але страху немає. Лиш у роті пересохло, язик до піднебіння прилипає.

Тріска вільно ввійшла в щілину. Підстрибнула защіпка. Ех, двері, дідько, риплять. Надривно й голосно.

Я ступаю через двір. Ноги підгинаються в колінах, намагаються кинутися щодуху. Але бігти не можна. Треба йти спокійно, звично. Біг обов'язково приверне чиюсь увагу. Тоді все. Припечатають друзі партизани за два заходи.

Коні крутять писками. Ситі. Породисті коні. Я вже облюбував ворону кобилку. Вона стоїть крайньою. Біля дороги. Вуздечкою за стовп прив'язана. Вузол піддається добре, тому що руки мої поводяться добре. З ногами справи гірші. В якийсь момент мене охоплює сумнів: чи зможу залізти в сідло?

Зміг. Кінь слухняно виходить на дорогу. І я кидаю його у галоп.

Сонце, вітер… Низьке віття дерев. Воно хлюскає по голові, я нагинаюся. Чую запах кінського поту. І гудіння бджіл. Це, напевно, дикі дрібні бджоли. Тепер постріли! Я розумію, здогадуюся, що ніяких бджіл не було. Просто гули кулі.

Ось вони… Праворуч, ліворуч. Чого доброго, і куснути можуть. Жаль! День який гарний. Теплий день, пропахлий весною.

Як там Серьога Сорокін? Прощавай, червонофлотцю повітроплавних сил!

Видимість на дорозі коротка, наче кінський хвіст. Повороти, повороти. Очманіти від них можна. А за кожним поворотом неважко й на засідку нарватися. Адже сидять десь у засідках партизани. Невже навкруг загону охорони нема?

Я чую цокіт копит. Іржання коней. Це погоня!

Кепські справи!

Праворуч — яруга, розтерзана кущами. Ліворуч — гори лісисті. Дорога — каміння та глина. Такою дорогою далеко не втечеш.

Спішуюся. Беру коня під вуздечку і починаю підніматися вгору. Дерева заслоняють мене. І я чую, переслідувачі проскакали мимо. Це добре. Однак треба поспішати. Партизани швидко зрозуміють свою помилку. А ці ліси й гори вони знають краще, ніж я.

Годину. Ні, звичайно, більше години йшов я горами, ярами. Часом на коні, але частіше поряд з ним. Мені треба пробиратися на південний захід. І я легко визначав напрям, тому що небо було ясне, сонце не закривали хмари. І воно красувалося переді мною. І я розумів, що йду правильно. На схилах гір дув свіжий вітер, у ярах же осідала задуха. І повітря там було затхле по-підвальному.

Кінь слухняний, витривалий. Він ішов поруч. І я чув його дихання, відчував його тепло. Я називав його словом «милий», бо не