Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

там почепитися. Час видався голодним: цього вистачило, щоб купити кількох маленьких, але досить впливових осіб. За рік він вибився у директори універмагу. Тут він заприятелював з іншим чоловічком, що трусив головою поруч з Геннадієм Прокоповичем, — Дмитром Васильовичем. Головбухом, що приходив звірятися до Геннадія Прокоповича паперами. А одного гожого дня, коли шановний Дмитро Васильович приніс папери на звірку, то застав у кабінеті свого люб'язного і шанованого шефа чоловічка, подібного до грифона. Він щось уперто доводив. Чоловік, зодягнений у вилинялу зелену гімнастерку, крою сорок третього року, і взутий у биті валянки, на які натягнуті трофейні німецькі калоші. Дмитро Васильович навіть подумав про себе: фу, кого це знову занесло, — як і кожна слов'янська душа, він дуже багато переваги віддавав зовнішності. Відлуння Азії.

Цей чоловік був неабияким жихом, це впадало у вічі. І тому, коли Дмитро Васильович вперше побачив його серед вутлих мебельок місцевого магазину, що на тоді дорівнював шести-семи найкрупнішим європейським супермаркетам, його сутулу постать, що несамовито рухалася начищеним паркетом, а голова смикалася і викидала малозрозумілі фрази, а голос сходив на тріскучий шепіт, з претензією на велику таємницю, і ця таємниця западала бульканням десь глибоко в гирлоподібній горлянці, — впадало в око: треба чекати на бурю, спокійне життя закінчилося, і що цей молодий чоловік з кущами рослинності під яструбиним носом нікуди йти звідси не збирається. Поводив він себе настільки нахабно, а радше впевнено — часом люди або частина людства, щоб спекатися свого супротивника, вдаються до такого слова, як брак освіти, брак культури, але за справжнім браком освіти у людини вишукувалися найтонші, найінтимніші риси характеру, що в часі видавалися негожими. Цілий світ. Своя психологія, помножена на лютий канібалізм світовлаштування. І тому Дмитро Васильович, піддаючись азіатській ілюзії, що нею заполонило світобуття, світосприйняття, світобачення енного й не енного чиновника, тож Дмитро Васильович заповзявся видати кілька мудрих, але простих, як світ, сентенцій, щоб скинути юного нахабу. Проте він простояв цілу годину, затим другу, але так і пішов, зелений від жовчі, що вдарила в печінку, з печінки на висіріле, побувале в бувальцях обличчя поважного чиновника, великого бухгалтера.

Так з'явився у кабінеті директора зовсім юний Юхим Блох. Що ж він говорив, цей юний нахаба з яструбиним профілем? Мова у цього юнака неоковирна, але він заворожив Геннадія Прокоповича, наче наклав на нього закляття: стиснувши до синього кулачки, Дмитро Васильович бігав підвалами і від люті обпльовував стіни. Юхим Блох окремі фрази ковтав: на ясний слух людині падало якесь белькотіння, що нагадувало вирування, досить неспокійне, кипіння брунатної жижі, що, вірогідно, мала досить неприємний запах, а про смак краще промовчати. Він говорив, рвучко метаючись з одного кутка кабінету в інший, випускаючи з чорнодірого рота рої хаотичних думок, підтверджуючи їх широкими жестами, мережачи просто перед обличчям візерунки неіснуючих, а тому далеких для Геннадія Прокоповича світів. Світ цей Геннадію Прокоповичу видавався то нікчемним, то неосяжним, у тій залежності, до якої інтонації доходив співрозмовник. Для вуха сторонньої людини це було темним шизофренічним кошмаром. А цей чолов'яга зупинявся, наче вжалений, наче його торохнуло громом і наче хто ухопив його за шкірки і, добряче теліпнувши, таким от робом зібрав докупи потрібні звуки, голосні й приголосні. І недурний, навіть більше, ніж недурний, Геннадій Прокопович зачаровано і розчулено плескав у долоні.

Юхим Блох, напевне, з тих людей, яких нишком називають авантюристами; він подовгу сам не розумів свого щастя, коли б не життя. Початком Юхим Блох більше насолоджувався самим процесом, самою теорією, яка безпомічно лізла з його горлянки неоковирними реченнями і пропозиціями. Тільки коли йому вдавалося переконати свого майбутнього партнера, він скрупульозно, доточно і «дотошно» перевіряв кожну деталь. Тому, напевне, перемагав, якщо ще не зважати на одну, наиосновнішу деталь: потрібна удача. Удача засвітила Юхиму Блоху з першого разу, — він продав кілька ящиків тушонки, але коли заліз до комори, там несподівано наткнувся ще на кілька. З того почалося. Точніше, воно існувало поруч, як кохана жінка, що іноді дозволяє тобі заповзти до неї у ліжко — коли яка примха. Але зараз, по хвилині, неждано розвінчавши секрет, Юхим став володарем становища. Ідеї виявилися м'якшими глини. Він блаженно виліплював з них ночами цілі теорії, що лягали у темних закапелках його малоосвіченої свідомості, чому він по-дитячому тішився. І тому, але невідомо чому, движимі радше інстинктом, коли всі підіймалися з-за широкого дубового стола, вони зазвичай підтримували одне одного попід лікті, за плечі, і тому, видно, Дмитро Васильович із загнаною в кутки свідомості ностальгією, шмаркаючи гнилими ніздрями, дрібочучи паркінсоновими кроками, думав і гадав, гадав і думав, що в цьому житті йому поталанило. Все склалося добре, — дожити до старості в цьому світі неабиякий привілей. Шановному бухгалтеру якось далеко було до того, звідки цей привілей походить. Він за все життя прочитав кілька брошурок. Першу, коли одружувався; другою була інструкція по боротьбі з гризунами в широкій сільській місцевості. Йому подобалося слово «широкий». Чоловіком Дмитро Васильович був непомірно скупим, чому і полюбляв людей широких. І зараз він пригадував цього молодого чоловіка у вилинялій зеленій гімнастерці з такою солодкою оскоминою, наче повертався на кільканадцять років назад. І йому робилося непомірно приємно, що таке трапилося і доля занесла цього молодого чоловіка до кабінету Геннадія Прокоповича. І він зараз перебував у тому стані, коли прощається все убозтво. Дмитро Васильович чи не єдиний з цієї компанії відчував себе вибраним, а не ідіотом. Він почував себе причетним до чийогось великого задуму. Тому він щиро вірив у власну персону, як ідіот впевнений у тому, що світ треба зруйнувати достеменно йому, а не Господу Богу. Проте він не мав великих претензій до життя. Він виміряв свій світ жінками, хронічним нежитем, простатитом, у чому мав велике задоволення на старості, бо життя не переставало приносити втішні для нього сюрпризи. Навіть шеф не встигав по кількості жінок, з'їденого, випитого і запареного. Інше — велика таємниця.

Але якщо вам поталанило у житті побачити Геннадія Прокоповича, що зараз, у паркий день, наче розбавлений молоком, у цей день, коли він ворушив напружено півкулями сірої рідини, що втрачала фосфор, то вас огорошило[1] б відкриття: невже цей напівпаралізований чоловік з виряченими рачачими очима, з облізлою пелагічною шкірою, з черевом, подібним до акваріума, цей чолов'яга з єхидненьким, але добродушним усміхом міг одним порухом руки згноїти в тюрмах половину сімей нашого містечка. Але він, як і кожен насичений багатством чоловік, переобтяжений владою рухати гроші з однієї